Від економічної кібернетики та кондитерського бізнесу до режисури й відеопродакшну в Австралії: інтерв’ю з Катериною Кириченко

Кондитерський бізнес

Ви захоплювалися математикою та комп’ютерними технологіями, вступили на економічну кібернетику. Як із цього виник кондитерський бізнес?

У КНЕУ я зустріла майбутнього чоловіка. Він сирота і ріс у дитячому будинку. Київ був для нас неймовірно дорогим містом, тож ми підпрацьовували. У 2000-х відкривались кав’ярні, але там не було тістечок. А усі хочуть [випити] каву з чимось. Тож у 2005 році я усе літо випікала тістечка, а чоловік їх розвозив. У перший місяць ми заробили $350, на той час це були великі гроші. Уже в вересні ми орендували пекарню, а за рік побудували перший цех під Києвом. Крім цього я працювала в Аграрному університеті на кафедрі кібернетики, отримуючи $150 зарплати.

Той час був вдалим для старту бізнесу. За рік ми вже випікали до тонни тістечок на добу, за три роки — 3-4 тонни й мали три власні фури. Наше жовте пакування тістечок із українською вишивкою було в усіх базах гуртового продажу. У 2008 ми мали три цехи: два побудували та викупили той, що орендували. У нас офіційно працювали 50 людей в дві зміни. Проте ми не заробляли багато: інвестували в бізнес, не відпочивали і не подорожували.

Здобута освіта допомогла вам у бізнесі?

Навчила, як оптимізувати процеси. Чоловік займався логістикою. Він дуже харизматична людина: брав зразки продукції, сідав у авто, їхав Україною з прайсами й буклетами — і нам дзвонили люди. Потім я зрозуміла: винаймати машини невигідно, краще взяти в кредит фури і возити самим, так кондитерка буде правильно зберігатися. Моя фура може виїхати о 3-4 ночі, коли тісто готове. Коли побудували перший цех, щоб переманити досвідчених працівників, придумала над цехом побудувати гарний гуртожиток. У 2006 ми патентували нові тістечка: схожі на заварні, але кільцями: мені подобалося вмокати тістечка в шоколад, подумала, може хтось ще так любить.

Скільки років вам було з чоловіком, коли ви розпочали бізнес? Ви з ним однолітки?

Так, однолітки. Ми були гарною командою. Ми розпочали у 17 років, а у 19 замовляли фури і перший цех чоловік побудував разом із друзями. У 20 років викупили орендований.

Заради чого ви так багато працювали разом із чоловіком — яка у вас була мрія або мета?

Ми просто пахали шість років, дітей немає, ніде не були, нічого не бачили. Ми і спали в цьому гуртожитку, бо це бізнес, який вимагає постійної присутності. Ми були зовсім молоді, а дозволити собі відпустку не могли. І він каже: «Я так втомився». Кажу: і я втомилася. Він питає: «Гроші є?» Кажу: ні, в сейфі нема, я 10 тонн цукру замовила і нову ротаційну піч із Франції. І треба закрити кредит за першу фуру. І він так на мене дивиться: «І хіба це життя?.. Продамо бізнес?»

Тоді ми замислилися, чого кожен із нас хоче. Чоловік ще з дитячого будинку мріяв бути фотографом. А я — режисером. Ми продали бізнес у 2009 році, за мірками бізнесу — невдало, проте вдало для себе. І частково бізнес і далі пасивно приносив дохід, бо ми купили декілька магазинчиків: коли робиш тонни продукції кудись у Кривий Ріг, щось лишається, а кондитерка має короткий термін придатності, тож її треба кудись збути. Так з’явилися магазинчики, котрі в нас були до 2017 року, ми їх не змогли продати, частково здали в оренду.

Ви написали 12 книг про те, як налагодити всі процеси у готельно-ресторанному бізнесі. Ви до цього прийшли уже після продажу власного бізнесу?

У 2011 чоловік захворів на рак. Довіри до української медицини тоді не було, ми їздили в Європу і до ізраїльських приватних клінік. За рік лікування з’їло всі гроші. Режисура не дає стільки коштів, щоб забезпечувати родину та хворого чоловіка. Спільнота бізнесменів у Києві кілька разів запрошувала мене як спікерку. Одного разу після виступу до мене підійшли бізнесмени HoReCa з питаннями. І я подумала, що можу консультувати. Сказала: завтра приїду, скільки готові заплатити за консультацію? Це був готельний комплекс, три ресторани, готель, парк. Я виявила помилки, зробила чекліст, таймліст. Запропонувала їм лекції для персоналу, щоб підняти сервіс, поміняти документообіг. За 2012 рік у мене було таких 10 замовлень. Тоді я подумала, що краще написати книжки та продавати їх під час виступів. Так з’явилися 12 книг, заснованих на реальних кейсах оптимізації бізнес-процесів.

Режисура

Як розвивалася ваша кар’єра у режисурі? Коли ви прийшли до документальних фільмів як основного свого формату?

Коли продали бізнес, то гроші з чоловіком поділили навпіл, і кожен із нас робив те, що він любить. Він навчався на фотографа, відкрив фотостудію, робив виставки. А я пішла вчитися на режисуру кіно й телебачення та народила дитину — як і хотіла. У 2010 ми з чоловіком розлучилися, але залишилися у дружніх і тісних стосунках, багато справ і надалі вирішували разом. Син у мене виріс на студії. Я не була старша за всіх на курсі, але через роки в бізнесі відрізнялася досвідом. Мене помітив Олександр Муратов і запросив до співпраці. Вже на першому курсі я почала працювати в режисурі: ставила дитячий візок, всі шумлять, знімають, світло носять, а син спить.

Я одразу знала, що хочу знімати рекламу й документальні фільми. Документалістика в Україні була не дуже розвинена, слабша за російську. Навіть після розпаду СРСР українське документальне кіно працювало з оглядом «на туди». На щастя, мені траплялися люди, що хотіли популяризувати українську культуру. Так з’явилися 12 серій про українські медичні інститути. Потім — фільми про наших геніальних сучасників, яких майже ніхто не знає: Петро Тронько, Анатолій Лупиніс, Сергій Комісаренко, Петро Фомін.

У вас були ідеї переїхати жити й знімати в іншу країну?

Я з Донбасу, з міста Сіверськ, яке було російськомовним. У 1990-ті, коли ми навчалися, українських книжок у школі взагалі не було — зі мною тільки моя бабуся й дідусь говорили українською. Але щоразу, повертаючись з-за кордону, я розуміла: кращої країни за Україну для мене немає.

Подорожувати я почала вже як режисерка. Із чоловіком ми тоді вже розлучилися, я їздила вдвох із сином, спеціально брала такі проєкти, щоб побачити світ: пів року жила в Іспанії, і на Тенерифе знімала про вулкани Канарських островів, дев’ять місяців працювала в Еквадорі — була співавторкою іспаномовного документального фільму про майя. У Нью-Йорку знімала з українською діаспорою, у Мадриді та Валенсії робила приватні рекламні проєкти.

Ми зробили великий документальний фільм «Іспит на людяність», над яким працювали півтора року з неймовірною командою. Ми привезли в Україну родичів тих німців, які були причетні до злочинів у Бабиному Яру, показали їм це місце й організували зустріч із єврейськими дітьми, які вижили. Таких залишилося небагато. Всі плакали. Саме тоді я дізналася, що маю єврейське коріння. В Ізраїлі я знайшла своїх родичів і побачила їх, коли ми презентували фільм там. Після цього в мене було ще кілька спільних проєктів з Ізраїлем.

Ви багато подорожували й фільмували за кордоном. А вдома знімали про видатних українців і показували Україну. Це було свідомим вибором теми?

Загалом ми з сином об’їздили 28 країн світу. Та перед локдауном я повернулася й відчула: я вдома і більше нікуди не хочу. І тоді зрозуміла, що показала синові світ, але Україну він бачив мало. Ми сіли в машину й за три місяці проїхали всю країну, відкриваючи найкрасивіші місця. Саме тоді народилася ідея проєкту Travel for Ukraine — показати, що в нас є не гірший сервіс і унікальні локації, потрібно лише правильно й красиво це презентувати.

Мене підтримали, ми отримали грант. У березні 2022 року мала стартувати програма, ми встигли відзняти дев’ять серій. Але через повномасштабне вторгнення проєкт так і не запустився. Більше половини відзнятих територій нині окуповані й знищуються росіянами.

У нашій команді було шість хлопців. Зараз один перебуває в полоні, один зник безвісти, коли віз гуманітарку. Інші у 2022 пішли добровольцями й майже одразу загинули.

Раніше кожного хорошого спеціаліста телебачення й кіно запрошували працювати в Москву. Вас також кликали?

В мене поганий досвід із Росією. У 2016 вийшов наш фільм «Іспит на людяність», про трагедію євреїв у Бабиному Яру. Ми запрошували спікерами істориків і зробили маленьку паралель: в кінці дали кадри з Майдану 2014 року і підвели до того: не повторіть історію, щоб не трапилося знову трагедії на українській території. Там навіть слова нема «Росія». Але коли в 2016 році я летіла в Еквадор через аеропорт Домодєдово, мене зняли з літака. Зі мною була дитина, багато обладнання в багажі. Мене забрали на допит, що тривав 11 годин, зламали камери, розпотрошили картки. Я їх після цього боялася: не били, не катували, але дуже сильно морально тисли. А в 2022 році Росія запустила наші кадри з цього фільму і оголосила всю знімальну групу в розшук. Я летіла в Австралію з багатьма пересадками і в мене весь час був страх, що зараз побачу фсбшників у європейських країнах, бо тоді позиція Європи була незрозумілою.

Де ви зустріли повномасштабне вторгнення і як виїжджали?

Я вмовила рідних виїхати хоча б на два місяці на Захід України й зняла будинок у Трускавці. У той час Макрон поговорив із Путіним і Зеленським і заявив, що війни не буде. Батьки заспокоїлися й повернулися додому на Схід.

19 лютого ми з сином повернулися до Києва. А вже 25 лютого снаряд влучив на вулиці Кошиця — посеред будинку була величезна діра. Ми жили прямо навпроти. Я злякалася і вирішила виїхати. Ми потрапили у всі затори. Біля кордону за кілометрів 40 до Краківця кинули машину: не було бензину, заправити було нічим, а далі суцільний затор, люди стояли там по кілька діб. Ми йшли пішки під снігом до польського кордону, люди кидали вздовж валізи, бо не могли донести. Ми з сином це побачили і взяли лише два рюкзаки. Поляки на 11 годин закрили пункт пропуску, не маючи можливості прийняти людей. Почалася тиснява: сніг, жінки, діти, крики й плач. Місцеві підлітки привозили на велосипедах гарячу воду та пиріжки для тисяч людей. Зовсім незнайомі люди, яким я віддала ключі, згодом відвезли мою машину назад у Київ моїй сестрі.

У тисняві синові зламали ребро — велика тріщина була. Він казав: «Мамо, я не можу дихати». Нас забрала подруга в Латвію. Лікар сказав йому лежати. Я сподівалася, що син одужає і ми зможемо поїхати в Іспанію, бо я непогано знала іспанську.

Але подзвонив продюсер фільму «Іспит на людяність» і порадив мені виїжджати якомога далі. Адже Лієпая, де ми зупинилися, — портове місто на Балтійському морі, де проживали російські військові. В Австралії жив мій колега, який допоміг нам відкрити туристичну візу.

Ви вперше потрапили в Австралію? Що там разюче відрізняється?

Так, вперше. Коли прилетіла, підняла голову, побачила що місяць і зірки в Австралії розвернуті в інший бік. Австралія дійсно край світу і не схожа на інші країни. Але це була не подорож. Син бачив великих красивих папуг і казав: «Раніше ми подорожували, все було цікаво, а зараз дивлюсь на папугу, а він мене дратує. Мамо, чого мене тут нічого не радує?» Або: «Ненавиджу Австралію. Не залишимося тут, в них погано їздять автобуси. Хочу до нас на Харківський масив».

Англійська мова в Астралії сильно відрізняється. Навіть британці та американці не розуміють австралійців. В Австралії люди розмовляють із закритим ротом і часто скорочують слова та пропускають звуки. Мені було складно, але у 2022 році я не збиралась тут жити: тільки хотіла перечекати, коли скасують російський розшук. Продюсер фільму подав у міжнародний суд, щоб всю знімальну групу фільму «Іспит на людяність» перевірили і зняли з розшуку, 26 березня 2023 було засідання по нашій справі, і нас зняли.

Що було найскладнішим для вас в Австралії?

Я майже нічого не знала про Австралію. У деяких регіонах взимку випадає сніг, люди катаються на лижах. А в теплих штатах зими взагалі немає. Австралія дуже велика, тому різноманітна. Ми приїхали під час Ла-Нінья — періоду дощів. Дощило щодня. Усе було у плісняві, речі не висихали, залишалися вогкими. У дитини почалася алергія на цю вологість і плісняву: він постійно кашляв і майже не спав. Я тоді ще не розуміла, що ми прилетіли саме в зиму й оселилися в районі, де випадає більше опадів.

Власний відеопродакшн у Австралії

Коли вирішили, що таки будете жити в Сіднеї й будувати тут бізнес?

У 2023 році я залишила сина тут, оформила через юриста доручення і поїхала в Україну через сімейні труднощі. Затрималася там на пів року. Я була настільки зла через усі втрати, що хотіла поїхати на передову й знімати все, не думаючи про безпеку, материнство чи те, що моя єдина дитина на краю світу. Я волонтерила й допомагала робити зйомки. Виїхала спонтанно: увечері домовилася, а зранку вже була в дорозі на Бахмутський напрямок.

Нашого регіону вже немає, дуже багато дітей вивезли з Херсонщини, Маріуполя, зі Сходу. Я знаю родини, чиї діти зараз у Росії, тоді як батьки живі, в Україні. Побачивши передову, поспілкувавшись із військовими й поїздивши з волонтерами, я повернулася в Австралію. Пам’ятаю, як підійшла до океану й відчула спокій: я в безпеці, і моя дитина також. Тепер я дивлюся на Австралію інакше. Тут я отримала Global Talent Visa — їх видають лише 50 на рік у різних індустріях, і ця віза діє назавжди.

Як виникла ідея створити відеопродакшн у Австралії?

Коли я зрозуміла, що повертаюся в Австралію, думала: що я робитиму там зі своєю англійською? Я вже працювала за наймом на двох студіях, але платили копійки. Тоді вирішила: треба відкривати власну справу.

Ще в Україні я зробила австралійський сайт і надрукувала візитівки. У літаку складала таблицю: аналізувала цільову аудиторію, на кого варто орієнтуватися. Весільна зйомка відпала одразу — тут не люблять витрачати на це гроші. Знімати людей також не мало сенсу, бо ринок сильно демпінгують емігранти й студенти. А от великі компанії, які замовляють навчальні відео, здавалися найбільш перспективними: з ними можна було не говорити, а листуватися англійською, і вони забезпечували найкраще співвідношення прибутку та витраченого часу.

Я підготувала для них красиві комерційні пропозиції. Прилетіла в грудні, в січні тут усі відпочивали — літо, канікули. А вже з лютого в мене було три контракти.

Якими були перші замовлення в Австралії і які вони зараз?

Моє найперше замовлення тут у 2022 році було на 3 500 AUD, і я дуже хвилювалася. Це був проєкт для уряду штату Новий Південний Уельс, відділу Електронної допомоги для біженців. Потрібно було зробити серію анімацій для біженців про закони й податки. Взагалі, в Австралії не прийнято говорити про фінанси.

Зараз у мене є компанії, з якими ми підписали контракти: я повністю забезпечую їх відео- та фотоконтентом, і вони приносять стабільний прибуток. Я збільшила команду за рахунок аутсорсу: зараз зі мною працює 5-6 людей, тоді як у 2024 році було лише 2-3. В Австралії досить низькі ціни на відео- та фотопослуги, висока оренда і відсутність звички до якісного сервісу. Найскладнішим під час підписання перших контрактів було довести їм, що замовляти високу якість — вигідно.

Перше замовлення саме від мого продакшену було для SBTA — тренінгової компанії в центрі Сіднея, де навчаються бухгалтери, менеджери, працівники готельного бізнесу. Раніше, коли я працювала на двох студіях, мене наймали по інвойсах робити навчальні відео для штату Новий Південний Уельс — я вже співпрацювала з SBTA. Потім саме ця компанія першою уклала зі мною контракт.

Хто ваші колеги? Українці чи місцеві?

Я працюю на аутсорсі, залучаю хлопців і дівчат з України. Я їх добре знаю, вони швидко й якісно виконують роботу, і це дуже подобається австралійським клієнтам. Адже тут усе відбувається повільно, і улюблена фраза — no worries: навіть інтернет можуть підключати по три місяці.

Я сама вмію робити всі етапи виробництва, тому можу контролювати якість послуг. Умію знімати — проходила курси. Монтаж роблю в усіх основних програмах: Premiere, DaVinci, Final Cut, а в After Effects створюю анімацію.

Який капітал був потрібен, аби відкрити продакшн у Австралії? І наскільки це складно з погляду бюрократії та бухгалтерії?

Ніякого стартового капіталу. Якщо все вмієш, можна починати з нуля. Я сама зробила сайт, сама зверстала візитівки. Апаратуру брала тут в оренду — з завдатку, який отримувала за замовлення. Єдині регулярні витрати — це програмне забезпечення, за яке сплачую щороку.

Відкрити аналог українського ФОП тут можна навіть із телефону. Я сама веду свою бухгалтерію, здаю декларації. Лише перший місяць дзвонила на гарячу лінію, щоб отримати безкоштовну консультацію.

А які зараз податки в Австралії?

Ставки залежать від штату і від твого обороту. У мене зараз більший оборот — я знімала в Тасманії, Мельбурні, Прінсленді, Канберрі. Але водночас прибуток став менший, бо податки вищі. Якщо річний оборот до 20 000 AUD, податок не сплачуєш. Від 20 000 до 80 000 AUD — 18%. Від 80 000 до 120 000 AUD — 35%. Понад 120 000 AUD — 42%.

Австралія досить дорога країна. І медицина дуже дорога. Тут є система Medicare, але якщо ти працюєш, вона майже нічого не покриває. За усе потрібно платити і мати свою страховку заздалегідь, бо якщо її немає, то потрібно заплатити за п’ять додаткових років у перший рік, це дуже дорого. А в мене був рак, я доліковувалася вже в Австралії. Слава богу, в дитини невелика страховка. Бо свою я мала сплатити одразу за шість років.

Скільки загалом документальних стрічок знято за вашою режисурою?

У різних робочих ролях я брала участь у 26 короткометражних і повнометражних документальних фільмах, починаючи з 2010 року.

Від яких проєктів ви відчуваєте найбільше задоволення?

У мене дуже висока самокритичність. Я ніколи не переглядаю власні роботи, бо одразу бачу, що ще можна вдосконалити, і це мене дратує. Хоча людям вони подобаються — дехто навіть плаче, як було, наприклад, із документальним фільмом для ООН.

Я працювала над кількома проєктами з Офісом Президента, які вистрелили у 2022–2023 роках, а також у 2022 році мала спільну роботу з Оленою Зеленською.

Тоді що для вас є показником успіху вашого документального фільму?

Він допоміг чи ні, адже зараз я фактично роблю документальні фільми на волонтерських засадах. В Австралії часто збирають гроші на допомогу Україні. Я завжди уточнюю: яка саме мета? Наприклад, заплановані заходи в австралійських Ротарі-клубах на підтримку України, або місцева українська організація благодійна хоче зібрати кошти, або в 2023 робила відео для допомоги дитбункам у Херсоні. І залежно від теми і потреб, я думаю, яке саме відео створити, щоби ціль була досягнута. У 2024 році я робила по 2-3 великих волонтерських проєкти на місяць. Зараз роблю один на місяць.

Як зараз в Австралії ставляться до України?

У Канберрі я зустрічалася в офісі з керівником компанії, з якою співпрацюватиму з 2026 року. Ми торкнулися теми України, і він сказав: «Мої діди — іммігранти з Британії. Я народився в Австралії, усе життя жив тут і цікавлюся тільки Австралією». Для нього те, що відбувається в Європі, навіть не в Україні, — далеке й нецікаве. Така позиція тут доволі поширена.

Тобто, відчуття присутності українців і відчуття реальності війни Росії проти України в Австралії немає через її віддаленість?

Австралія — це країна, де потрібно говорити вголос, щоб тебе почули. І це робить українська діаспора. У 2022–2023 роках сюди приїхало приблизно 11 000 українців, ще близько 7 000 пізніше. Для комунікацій із урядом дуже важливо, щоб діаспора була єдиною. Катерина Аргиро з української ініціативи Defend Ukrainian Appeal намагається згуртувати всіх. У нас також дуже активний посол Василь Мирошниченко: він допомагає кожному українському проєктові: поширює інформацію, запрошує дипломатів, надає звіти в уряд.

І австралійський уряд нас почув: українці, які приїхали у 2022-2023 роках і не отримували захисту в інших країнах, тут вже мають статус постійного резидента. Це велике досягнення. До того ж, роки перебування зараховуються: ті, хто приїхав у 2022 році й не порушив умов візи, вже через рік зможуть отримати громадянство. Це стало можливим завдяки роботі волонтерів: вони зібрали статистику, що майже всі українці мають вищу освіту, не сидять на соціальній допомозі (Centrelink), і лише невеликий відсоток користувався фінансовою підтримкою — здебільшого пенсіонери чи багатодітні мами, але навіть вони підпрацьовували.

Я допомогла з презентаціями, відбулися зустрічі з Департаментом міграції та громадянства Австралії, і ми добилися результату. Це спрацювало завдяки особистій історії: у жінки, яка займалася адвокацією, є донька — дуже здібна, бере участь у державних проєктах і має чудову англійську. Її запросили на зустріч із міністром: вона закінчувала школу, але університети її не приймали, бо не було візи.

Наскільки кіноподії в Австралії відрізняються від європейських та американських? І чи є там місце, щоби представляти Україну?

В Україні є кіно, яке добре сприймають і тут. Зараз в Австралії регулярно показують саме українські фільми — і люди із задоволенням ходять. Тут є культура фестивального кіно, навіть більше розвинена, ніж в Україні: глядачі звикли часто відвідувати кінотеатри.

Я рада, що мала можливість організувати Фестиваль українського кіно в 2023 — такого ще не було в Австралії, ми розпродали всі квитки. Усе зробили власним коштом, а всі гроші від квитків ішли у фонд українського кіно. Сьогодні українські фільми з’являються й на великих платформах: наприклад, у 2022 році Antenna Film Festival — найбільший фестиваль документального кіно в Австралії — не хотів брати українські стрічки, зате показував російські та польські. А тепер у програмі завжди є український фільм, і ми навіть домоглися, щоб російські не демонстрували, я на австралійському радіо виступала для цього. Зараз знову плануємо Фестиваль українського кіно в Австралії робити, у 2027 році.

Звісно, є свої труднощі. Формати тут інші, ніж у Європі, Україні чи Америці: усі повнометражні фільми потрібно відцифровувати, і це було непросто. До того ж у 2022 році майже не було українських фільмів англійською мовою. Тож доводилося самій робити переклади й субтитри разом із волонтеркою. Дубляж занадто дорогий: в Україні за один фільм, навіть зі знижкою, рахували $9 000. Але я рада, що цей процес дав поштовх: тепер українські фільми привозять в Австралію регулярно, приблизно двічі на місяць вони йдуть у прокаті. Глядачі приходять, формується коло шанувальників.

Чи є у вас власна амбіція щодо культурної українсько-австралійської дипломатії?

Українську кухню потрібно популяризувати. Раз на три місяці ми організовуємо заходи для українців та австралійців. Наприклад, робили Heartland of Ukraine — вечір сучасної української поезії Жадана та Амеліної, де я відповідала за відеосупровід.

Я мрію, щоб українська мова стала доступною в австралійських школах як друга іноземна, аби наші діти могли її обирати. Важливо також привозити виставки українських митців, аби культура ставала впізнаваною. Не менш значущі й спортивні акції на державному рівні: щоб сюди приїжджали українські спортсмени. Ми, наприклад, уже запрошували команду з регбі.

Ще один напрям — український бізнес. Він поступово з’являється тут: у супермаркетах Coles уже можна знайти наші желейки з намальованим равликом.

Ви маєте на увазі бренд Bob Snail? У нас раніше було інтерв’ю з СЕО його канадського представництва — Дмитром Шугаєвим.

Так, цей бренд. У нас є товари, які зайдуть в Австралії: українське виробництво взуття та сумок досить високої якості. Австралійці цінують якість, але не женуться за брендами, як у США. На місцевому ринку багато китайських товарів, від яких люди вже втомилися, а власне виробництво не закриває цю нішу. Тому українська шкіряна продукція має гарні перспективи.

Я також бачу потенціал у співпраці в аграрній сфері. Австралія вирощує ті ж культури, що й Україна, тому залучення їхнього досвіду до відновлення наших сільськогосподарських угідь після війни було б дуже цінним. У них усе максимально автоматизовано й систематизовано, нам є чого навчитися.

На які теми ви прагнете створити фільми?

У мене зараз найболючіша тема — це діти. Я хочу зробити фільм про неймовірно мужніх дітей. Є багато інтерв’ю і передач про тих, хто втратив ногу через війну, але продовжує займатися спортом, чи про хлопця з обпеченим обличчям, який танцює, чи про дівчинку з Краматорська, яка знову бігає. Але документальних фільмів про них немає. Я б об’єднала ці історії в один фільм англійською мовою, бо ми їх знаємо й бачимо в українських медіа, а англомовна аудиторія — ні. Таких дітей багато, і потрібен не один фільм. Наприклад, про хлопчика, який став опікуном своїх братів після загибелі мами на Херсонщині. Їхні історії треба показувати світу, бо англомовна аудиторія цінує приклади сили духу, коли людина долає неймовірні труднощі. А тут ідеться про дітей, у яких є чому повчитися.