Україна ще тільки вчиться говорити про свої втрати. Як формується політика пам’яті — розповідає історик Антон Лягуша у дев’ятому випуску «Тут і там»

Пам’ять про війну 2014 року так і залишилася незавершеною. Тоді війна ще не стала спільним досвідом для всієї країни. АТО і ООС залишалися війною для частини українців, тому й ставлення до загиблих було іншим. Не існувало окремих секторів військових поховань, не було сучасної культури меморіалізації, а суспільство ще не сприймало військових так, як сьогодні.

Повномасштабне вторгнення змусило нас говорити про втрати по-іншому. Після 2022 року ми почали шукати нову мову пам’яті. Вона мала відійти від радянського пафосу, узагальнених героїв і порожніх символів. У центрі опинилася конкретна людина. Ми почали говорити про загиблих поіменно, тому що кожна втрата має значення і кожен подвиг заслуговує на власну історію.

Найскладніша розмова ще попереду. Справжній виклик почнеться після завершення війни або хоча б її активної фази. Саме тоді доведеться домовлятися, якою буде наша спільна пам’ять: як виглядатимуть меморіали, військові кладовища, місця скорботи й національний пантеон. Це буде найважчий етап, тому що він вимагатиме суспільної згоди навколо дуже емоційних і болючих питань.

Існує розрив між тим, чого хочуть люди, і що робить держава. Ми бачимо співіснування двох різних моделей. Перша — інституційна, яку формують державні органи, законодавство, Український інститут національної пам’яті, Національне військове меморіальне кладовище. Друга — низова, яка народжується без державних рішень, тому що люди не готові чекати, поки чиновники визначать, як саме потрібно вшановувати загиблих.

«Народний меморіал» на майдані Незалежності — яскравий приклад відповіді на мовчання держави. Що місцева, що центральна влада не спромоглися створити в центрі столиці місце для спільного горювання. Те саме відбувається по всій країні: з’являються бібліотеки, футбольні поля, меморіальні простори, нові форми надгробків і десятки інших способів говорити про пам’ять без офіційних вказівок згори.

Стихійні меморіали мають право бути стихійними. Існує негласне правило: якщо пам’ятне місце виникло природно, без державного втручання, воно так само природно має змінюватися або навіть зникати з часом. Найгірше, що зараз може зробити держава, — різко втрутитися. Будь-яка спроба самостійно перенести меморіал, змінити його чи запропонувати власне бачення майже гарантовано призведе до великого конфлікту. Сьогодні потрібне не радикальне рішення, а турбота про цей простір. В мене немає готової відповіді, яким має бути майбутнє Майдану. Можливо, після війни він стане головним місцем пам’яті країни. Можливо, частину меморіалу перенесуть до музейного простору.

Погана меморіалізація починається не з невдалого пам’ятника, а з відсутності чесної розмови. Найбільша проблема виникає тоді, коли влада ухвалює рішення без людей, а потім намагається переконати їх, що все зроблено правильно. Саме це ми побачили під час історії з алеєю пам’яті в Деснянському районі Києва. Родинам обіцяли одне, а зрештою показали зовсім інше. Коли громаду вводять в оману, довіра руйнується набагато швидше, ніж можна збудувати будь-який меморіал.

Найпростіше рішення майже завжди найгірше. Багато громад сьогодні встановлюють так звані тимчасові алеї слави, тому що це швидко й адміністративно просто. Але меморіалізація не може бути бюрократичною процедурою. Вона потребує часу, професійної роботи й постійного діалогу з людьми, які втратили своїх близьких. Так, це довго і складно, вимагає багато ресурсів. Але по-іншому неможливо.

Хороші приклади вже є — потрібно лише захотіти їх побачити. Мені дуже подобається те, що відбувається в Ірпені. Там місцева влада не просто встановлює пам’ятні знаки, а постійно працює з громадою та родинами загиблих. Завдяки цьому з’являються етичні, продумані простори пам’яті. Навіть для сімей людей, які зникли безвісти, створюють місця, куди можна прийти, побути зі своїм болем і відчути, що про тебе пам’ятають.

Світовий досвід не можна копіювати, його потрібно осмислювати. Ми дуже любимо говорити про Арлінгтонське кладовище як про ідеальний приклад. Але це небезпечна спокуса. Ми бачимо лише красивий результат і майже не знаємо, через які конфлікти він пройшов. Родини американських військових теж протестували, теж сперечалися з державою, теж відстоювали своє право бути почутими. Просто сьогодні ми вже бачимо фінальну картину, а не весь складний шлях до неї.

На поганих прикладах теж можна вчитися. Ми можемо вивчати Францію чи Британію після Другої світової війни, архітектурні конкурси Арлінгтону, ізраїльські меморіали. Але не менш важливо дивитися на Балкани чи інші країни, де пам’ять стала джерелом нових конфліктів. Наприклад, у Сербії є готель, де під час Боснійської війни зґвалтували сотні дівчат. Він став страшним місцем пам’яті, але що зробила місцева влада? Вона перетворила його на діючий готель, ніби нічого не сталося. Для нас це приклад, як робити не треба.

Сьогодні ми живемо всередині соціальної катастрофи. Тому будь-яка розмова про меморіалізацію така болюча. Зазвичай суспільства починають осмислювати великі трагедії після того, як між ними й подіями з’являється історична дистанція. Ми ж робимо це одночасно з війною. Це безпрецедентна ситуація.

Хороший меморіал не забороняє життя — він змушує його переосмислити. Багатьох дивує, коли люди сидять, їдять чи сміються біля меморіалів. Але це не завжди означає неповагу. Згадайте Меморіал убитим євреям Європи в Берліні. Там гуляють, фотографуються, діти бігають між плитами. Коли вперше були скандали через таку поведінку молоді, канцлер Німеччини [Герхард Шредер] сказав, що це меморіал не про смерть, а про життя. Це дуже влучне формулювання, тому що будь-які меморіальні об’єкти — це воля живих над мертвими. І це не руйнує пам’ять, а показує, що вона існує всередині живого міста, а не в ізоляції від нього.

Конфлікти навколо пам’яті — це ознака демократії, а не її провал. Дискусії про знесення пам’ятників, перейменування вулиць чи постаті [Степана] Бандери неминучі. Було б дивно, якби суспільство з мільйонами людей мало одну думку щодо складної історії. Коли закінчиться війна, ці суперечки триватимуть вже в більш спокійній атмосфері. Проблема виникає не через суперечки, а тоді, коли одна сторона перестає чути іншу.

Декомунізація не закінчується демонтажем пам’ятника. Знести монумент Щорсу чи перейменувати проспект значно легше, ніж пояснити, чому це було потрібно. Якщо за рішенням не стоїть розмова про історію, воно швидко перетворюється на формальність. Пам’ять змінюється не лише через нові назви, а через нове розуміння минулого.

Жоден закон не навчить суспільство пам’ятати. Держава може будувати меморіали, ухвалювати рішення й фінансувати музеї. Але якщо люди не розуміють сенсу цих рішень, вони залишаться формальністю. Саме тому освіта, публічна історія й чесна розмова про минуле не менш важливі, ніж пам’ятники чи меморіальні комплекси. Якщо людина не знає, що сталося і чому це важливо, навіть найкращий архітектурний проєкт залишиться просто красивим об’єктом.