«Це мала бути просто дача». Подружжя ветерана й волонтерки створило ферму «Зелений Гай», де військові відновлюються завдяки тваринам

Майдан, війна, втеча до села

На годиннику 10-та ранку, до ферми «Зелений Гай» у маленькому селі на Дніпропетровщині під’їжджає бусик. Першим із нього виходить Микола — ветеран російсько-української війни. Після поранення він списався з армії та вирішив, що хоче допомагати іншим військовим відновлюватися.

Микола працює в реабілітаційному центрі Superhumans у Дніпрі та возить групи ветеранів у «Зелений Гай» — провести день із тваринами, подихати свіжим повітрям, поїсти сиру з місцевої сироварні. Таку групу з 10 людей Микола привіз на ферму і сьогодні.

Зустрічати гостей на ґанок виходять власники ферми, Євгенія Молчанова та Анатолій Пилипенко. Анатолій — колишній військовий, Євгенія — волонтерка, що возила допомогу на Донбас із 2014 року. У військовому шпиталі в одному з містечок Донеччини вони й познайомились.

Восени 2015 року пара повінчалась і чекала на народження першої дитини — Іванки. Тож Анатолій не підписав контракт для продовження служби, і подружжя оселилось у Дніпрі: адже обидвоє жили там до Революції гідності та початку агресії Росії. Євгенія та Анатолій думали, що події в країні змінять містян, але очікування не збіглися з реальністю: скрізь лунала російська мова та російськомовна музика, люди не стали більш усвідомленими — війни для них ніби не існувало.

Євгенія та Анатолій вирішили власним прикладом показати, як можна жити по-іншому. Висадили квіти на газоні біля своєї багатоповерхівки — але сусіди паркували на них автівки. Встановили баки для сортування сміття — їх підпалили. Вчили доньку спілкуватись українською — всі навколо продовжували говорити російською. «Було відчуття, ніби ми в оточенні ворогів», — пригадує Євгенія.

Подружжя навіть думало виїхати за кордон — тим більше, Анатолій вже 25 років мав у Чехії власну компанію з експорту кондитерсько-пекарської сировини. Але ірраціональні аргументи перемогли: після революції та початку війни Євгенія та Анатолій просто не могли покинути Україну. Тож вони продали бізнес у Чехії й думали, що робити далі.

Рішення прийшло несподівано: дорогою до родичів пара побачила оголошення про продаж будинку в селі Зелений Гай у Дніпропетровській області. Те, що там лише одна вулиця та населення у 32 людини, — здалося скоріше перевагою, ніж недоліком. Вже за два тижні Євгенія та Анатолій купили будинок.

Не просто дача

Спершу планували, що Зелений Гай буде дачею, куди родина приїздитиме на вихідні. Але життя вдалині від людей та шуму великого міста так сподобалося, що наприкінці 2015 року сім’я остаточно переїхала в село.

Збиралися просто жити в будинку. Про тварин, а тим більше про ферму, не йшлося. Але друзі-військові все частіше просили Євгенію та Анатолія прихистити котів і собак, евакуйованих із фронту. Зрештою, вони здалися та вирішили побудувати вольєри для тварин, а для цього купили ділянку землі навпроти свого будинку.

«Ділянка землі — це гучно сказано. Насправді, це був смітник, куди місцеві скидали побутові та будівельні відходи, — згадує Євгенія. — Ми думали, що ніколи не розберемо ці завали. А коли почали — виявилося, це не просто сміття».

В один із перших днів роботи на смітнику Євгенія знайшла дивну білу цеглину. Вона явно була старовинною, з одного боку на ній був затертий напис, але розібрати його Євгенія та Анатолій не змогли. Опублікували фото знахідки у соцмережах, і з коментарів дізналися, що це цегла із поселення менонітів, їй понад 300 років.

Після того допису до розбору смітника доєдналися місцеві історики, й вже зовсім скоро вони знайшли залишки 7 козацьких поселень за кілька кілометрів від будинку Євгенії та Анатолія. Перевірили за старими мапами — на цьому місці дійсно жили козаки.

Євгенія та Анатолій час від часу знаходили на смітнику дивні чорні камені з дірками, як у пористому шоколаді. Показали історикам — виявилося, що це лава, якій понад 3,2 мільярда років. Її залишки збереглися лише в кількох місцях світу, зокрема в Єллоустоунському національному парку в американському штаті Монтана.

Крім артефактів минулих цивілізацій, на смітнику знаходили старі пляшки, гасові лампи та підкови. Все це пара не викидала, а мила та відчищала. Зараз підкови та замуровані в стіну пляшки з-під вина прикрашають вхід на ферму, а старі гасові лампи перетворилися на підсвічники.

На те, аби розібрати смітник, пішло близько року. Коли це нарешті сталось, Євгенія та Анатолій вирішили побудувати на ділянці не лише вольєри для евакуйованих тварин, але й корівник. Євгенія хотіла варити сир і вже мала досвід: у студентські роки вона їздила за програмою Work&Travel на Аляску й працювала там помічницею кухаря.

«Якщо чесно, на 99% ми все зробили неправильно: стійки для корів, освітлення, поїлки та багато іншого. Це була наша перша ферма, на якій ми набили багато ґуль, — згадує Євгенія. — Єдине, що ми зробили правильно, — обрали місце. Адже коли почали облаштовувати хлів, то відкопали фундамент корівника часів Першої світової війни. Це полегшило подальше будівництво».

Родина насолоджувалася сільським життям подалі від людей. Їздили у місто лише, щоб завезти доньку до дитячого садка. А весь свій час присвячували фермерству: доглядали за коровами та евакуйованими тваринами, варили сир, добудовували нові вольєри й шукали людей, які б допомагали на фермі.

У 2021 році донька Євгенії та Анатолія закінчувала дитячий садок, і випускний для всієї групи вирішили зробити на фермі: щоби діти побули на свіжому повітрі, побачили корів, овець і курей, скуштували домашній сир. Свято вдалося: діти й дорослі були в захваті, а одна з присутніх на випускному матерів виявилася блогеркою-мільйонницею. Вона зробила сторіз із ферми — і вже наступного дня Євгенія отримала десятки повідомлень: люди питали, чи можна приїхати.

«Ми з чоловіком порадилися та вирішили спробувати, — згадує Євгенія. — На підготовку до перших гостей пішов тиждень. Зробили на фермі доріжки, засипані щепою — аби зручно було ходити. Облаштували бесідку та столики, де можна відпочити й поласувати сиром, задекорували будиночок на вході, який слугує касою. У день відкриття до нас приїхали 700 людей. Ми не чекали такого ажіотажу й були щасливі».

Розвиток попри все

У лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну — і Дніпропетровська область, у якій розташована ферма, одразу стала притулком для переселенців зі Сходу та Півдня України.

Євгенія та Анатолій написали у своїх соцмережах, що готові приймати людей, зокрема тих, хто рятується з тваринами. За кілька днів ферма наповнилася переселенцями з Херсона, Маріуполя, Харкова, Дніпра. Деякі з них ще місяць тому гостювали тут як туристи.

Кількість тварин на фермі збільшилася в 10 разів — їх стало близько 1000. Це були тварини переселенців і ті, яких військові евакуювали з прифронтових територій. Більшість із них була налякана й потребувала особливого догляду.

«Анатолій тоді якраз збирався у військо та вже шукав місце, куди можна мобілізуватись. Але мене лякала перспектива самій керувати фермою, особливо за таких умов, — розповідає Євгенія. — Тож ми мали вирішити: або закриваємо це все, або він залишається. Він лишився, щоби допомагати людям і тваринам. Але йому і досі важко з цим змиритися».

Ближче до осені 2022 року, коли потік переселенців стишився, подружжя вирішило будувати новий корівник для своїх 22 корів, аби в старому жили лише евакуйовані тварини. Знайшли партнерів, які закупили частину обладнання, а будівництво мали почати 3 вересня. У ніч перед цим у територію ферми поцілила російська ракета «Іскандер».

«Ми були вдома і побачили раптовий білий спалах, а потім почули гучний глухий удар ракети об землю, — згадує Євгенія. — Коли вийшли на вулицю, виявилося, що майже всі вольєри пошкоджені. Більшість тварин втекла, а кілька загинули. Пізніше ми дізналися, що ракета навіть не здетонувала. Стільки руйнувань принесло лише те, що цей величезний шматок металу впав на нашу ферму та проковзав по ній».

Від падіння ракети зайнялася пожежа, яку гасили понад добу. Всі будівельні матеріали для нового корівника згоріли. Ракета перебила лінії електропостачання — вони не працюють і досі. За першими оцінками, збитки становили понад ₴1 000 000.

Уже зранку Євгенії та Анатолію почали писати люди — ветерани, небайдужі й ті, хто колись приїздив на ферму як турист чи знайшов тут прихисток на початку повномасштабного вторгнення. Вони приїздили й допомагали лагодити вольєри, шукали тварин, прибирали сміття. Та відкрили збір для компенсації збитків: ₴1 000 000 зібрали лише за дві доби. Отямившись від трагедії, Євгенія та Анатолій знову закупили матеріали та вже за кілька днів почали будувати новий корівник.

«Частина команди ферми так і не змогла оговтатися після цієї трагедії і, на жаль, пішла. Але ми з чоловіком зрозуміли, що це не має нас зупиняти», — згадує той переломний момент Євгенія.

Більше, ніж просто ферма

Ще в перші місяці повномасштабного вторгнення Євгенія та Анатолій замислилися про те, щоби зробити на своїй фермі реабілітаційний центр. Тоді до них приїхала група дітей із Маріуполя і гостювала кілька днів, поки їм шукали транспорт для подальшої евакуації. Частина цих дітей щойно втратила батьків. Але на фермі, бавлячись із собаками та гуляючи з вівцями, вони змогли розвіятися та вперше після втрати щиро сміялися.

Згодом Євгенія помітила, що тварини допомагають не лише дітям. Всі, хто приїздив на ферму під час повномасштабного вторгнення, були більше виснажені, ніж ті, хто тут працює. Тож із осені 2022 року подружжя почало запрошувати до себе не просто туристів, а тих, хто потребує фізичного і психологічного відновлення. Спочатку на реабілітаційні програми приїжджали здебільшого цивільні, згодом — все більше ветеранів і їхніх родин. Незабаром до Євгенії та Анатолія почали звертатися благодійні фонди з проханням приймати групи людей на відновлення.

Реабілітація на фермі починається зі знайомства з двома золотистими ретриверами — Ікігаєм та Сані. Ікігая подружжя купило, ще коли жило у Дніпрі, а Сані потрапив до них у 2022 році: попередні власники викинули його на вулицю, коли почалася повномасштабна війна.

Обидва собаки — каністерапевти: вони пройшли спеціальний курс, де їх навчили допомагати людям із різними психологічними травмами. Тепер, коли на ферму приїжджають відвідувачі, собаки самостійно визначають, кому найбільше потрібна підтримка, і просто проводять разом час. Іноді менше за годину достатньо, щоби людина розслабилась і почала спілкуватись, а інколи для цього потрібен цілий день — собаки самі відчувають, коли досить.

Далі — знайомство з власниками ферми та екскурсія. За принципом «рівний рівному»: Анатолій як колишній військовий проводить екскурсії ветеранам, а Євгенія — цивільним або родичам військових.

Під час прогулянки фермою люди можуть поспілкуватися з тваринами без примусу, складних вправ чи заздалегідь підготовлених сценаріїв. Просто побути поруч: підійти, погладити, погодувати.

Микола, який возить на ферму групи ветеранів із Superhumans, стверджує: військові ніби відчувають спільний досвід із тваринами, евакуйованими з зони бойових дій. Наприклад, ветерани на протезах особливо люблять спілкуватися з Мамулею — віслючкою, що підірвалася на міні, втратила частину передньої ноги і зараз ходить на протезі.

«Але мій улюбленець — кабан Борька. Я коли вперше приїхав, він цілий день за мною ходив, хоча я не годував його. Він такий ручний, наче пес, а не кабан, — говорить Микола. — Тим, як Борька лине до людей, він і допомагає їм. Розкриває тих, хто закрився після поранення».

Більшість ветеранів відвідує на фермі заняття з іпотерапії — реабілітацію за допомогою їзди верхи. На коней сідають навіть люди з ампутаціями — як нижніх, так і верхніх кінцівок. Аби кожен міг зробити це самостійно, біля конюшні є спеціальна інклюзивна платформа. Її для «Зеленого Гаю» зробило командування «Схід», аби віддячити за допомогу своїм військовим і ветеранам.

Микола, який під час власної реабілітації також проходив іпотерапію, пояснює, що такі заняття допомагають людям із ампутаціями відновлюватися не лише фізично, а й психологічно: усвідомлення, що ти їдеш верхи, додає впевненості у власному тілі. «Коли сидиш на коні, відчуваєш щось, що важко пояснити словами. Баланс, довіру, контроль і водночас полегшення», — згадує Микола власні відчуття.

Зазвичай ветерани приїжджають на один день реабілітації. Він коштує фермі ₴3500 за людину. Проте для ветеранів це безоплатно — щоби покривати витрати, Євгенія та Анатолій постійно подаються на гранти й співпрацюють із благодійними організаціями. Коли грошей все ж не вистачає, подружжя сплачує за реабілітацію ветеранів із прибутку від сироварні й туризму.

Зараз Євгенія та Анатолій активно діляться з українськими та закордонними організаціями власним досвідом реабілітації ветеранів за допомогою спілкування з тваринами. До «Зеленого Гаю» вже кілька разів приїжджали представники військових структур із Німеччини та США, про консультації питали фахівці із Чехії. А представники ізраїльського зоопарку, що мають досвід у анімалотерапії понад 20 років, попросили зафільмувати для них реабілітаційну групу й поділилися враженнями після перегляду відео: підходи, які в Ізраїлі розробляли десятиліттями, на фермі в Зеленому Гаї впровадили за лічені місяці.

«Ми хотіли втекти від людей і створити для себе та дітей маленький затишний куточок. А вийшла ферма площею 10 гектарів, де живе пів тисячі тварин і куди за рік приїжджає 17 тисяч відвідувачів. Щось точно пішло не за планом, — жартує Євгенія. — Але ми раді, що можемо допомагати людям — це допомагає і нам самим».