«Давайте покажемо українських ювелірів світові». Дизайнерка прикрас Інеса Ковальова — про шлях до Парижу, специфіку роботи та унікальність своїх робіт

Про початок кар’єри

Я завжди захоплювалася прикрасами. Звісно, мої знання були елементарними: сапфір ― синій, рубін ― червоний. Мене приваблювало мистецтво, мода, дизайн. Я непогано малювала і закінчила художню школу. У 2007-му вступила до Донбаської академії будівництва та архітектури. Професія архітектора тоді здавалася мені цікавою і перспективною.

Влітку 2010 року я влаштувалася продавчинею до ювелірного магазину в рідному Краматорську. Магазин мав власне виробництво, де працювало близько сотні людей. А ще чудову бібліотеку. Я буквально «проковтнула» всі книжки про дорогоцінне каміння. Пам’ятаю, найбільше мене вразила та, що розповідала про ювелірний дім Mauboussin. З неї я дізналася, які бувають діаманти, як їх оцінюють. Керівництво побачило, що я добре малюю, і мені запропонували позицію дизайнерки. Я радо погодилась. Фіксованої ставки не було, але я отримувала гонорари до 2 000 гривень на місяць за ті ескізи, що йшли у виробництво. Це був мій перший досвід створення ювелірного дизайну, і він визначив мій подальший шлях.

Після магістратури я залишилася в Донецьку. Працювала архітекторкою в департаменті містобудування. Це був період активного розвитку міста напередодні «Євро-2012». Але я постійно відчувала, що хочу більшого. У 2012-му я переїхала до Москви і на конкурсній основі вступила до Інституту медіа, архітектури та дизайну «Стрелка». Це була інноваційна безкоштовна річна англомовна програма легендарного архітектора Рема Кулгаса.

Один з викладачів допоміг мені краще зрозуміти себе. Він поставив дуже просте, але важливе запитання: «Що ти можеш робити годинами і не втомлюватися?» ― і я одразу згадала про ювелірний дизайн. Навіть коли я вже не працювала в ювелірній компанії, все одно щороку надсилала свої роботи на конкурс у межах виставки «Ювелір Експо» в Києві. Це ніколи не було для мене роботою ― радше чимось особистим, щирим і справжнім.

Про вступ до Creative Academy

Від подруги я дізналася про набір до Creative Academy в Мілані. Побачила, що дедлайн подачі спливає за два тижні, швидко зібрала портфоліо своїх робіт, надрукувала й надіслала через DHL. Як же я була здивована, коли з тисяч студентів потрапила до двадцятки найкращих. У грудні 2013-го я переїхала з Москви до Мілану. Для студентів навчання було безкоштовним. Зі своїх заощаджень я сплачувала лише за житло в Мілані.

Курс тривав сім місяців. Ми багато подорожували: відвідували виробництва скла і шовку у Венеції та Флоренції. Побували на найбільших годинникових виставках у Швейцарії. Усе це було частиною практики, аби краще зрозуміти світ люксу зсередини. Випускники Creative Academy зазвичай продовжують кар’єру в таких брендах, як Boucheron, Chaumet, LVMH. Проте в мене все склалося інакше.

Тоді в Україні почалася Революція гідності, і я зовсім не зрозуміла, що відбувається. Здавалося, що війна на Донбасі ― щось тимчасове, і скоро цей жах закінчиться. Я знала, що в міста заходять росіяни, і багато хто з місцевих їх підтримує. Однак це здавалося мені абсурдом і я відмовлялась у це вірити. Не було ані страху, ані відчуття великої катастрофи. Повертатись в Україну я не хотіла: не через війну, а радше через брак професійних можливостей в ювелірній індустрії.

Після навчання студенти Creative Academy проходили стажування в брендах Richemont. Я потрапила до дизайн-відділу Van Cleef & Arpels у Парижі. Потім намагалася знайти роботу у Франції. Та без європейського паспорта і знання французької шансів майже не було. Я повернулася до Москви, де мала гарну пропозицію роботи від бренду Yana Jewelry. Я розглядала її як тимчасову, продовжувала відправляти резюме до європейських компаній. Працювала з дорогоцінним камінням, створювала ескізи вручну, розробляла складні композиції. Дизайнер, якому платять за повний цикл роботи, ― це розкіш, що може собі дозволити лише сегмент преміум-ювелірки.

Так я пропрацювала два з половиною роки. На той момент я ще не до кінця усвідомлювала наслідки війни на Донбасі. Жила в Москві, яку пам’ятала із часів навчання в «Стрелке»: ліберальній, відкритій, із сильним міжнародним середовищем. Мене оточували іноземці, люди, які відкрито виступали проти режиму. Це була така собі «бульбашка», у якій здавалося, що нічого по-справжньому не змінюється. Та згодом ця ілюзія почала танути. Навколо мене вибудувався світ людей, лояльних до системи. Восени 2017 року я остаточно вирішила поїхати з Росії назавжди і вирушила до Лондону.

Про навчання в Central Saint Martins і життя в Лондоні

Мене завжди цікавило, як люди стають креативними директорами ювелірних брендів. Як прикраси потрапляють на аукціони? Чому деякі прикраси стають колекційними, а інші ― ні? Я почала цікавитися, хто обіймає провідні позиції в ювелірних брендах, і виявилося, що дуже багато з них випускники лондонського університету Central Saint Martins. Вони завжди створювали щось концептуальне. І мені цього бракувало. Я вже вміла робити об’єкти, могла створити колекцію, пройти всі етапи виробництва, але мені бракувало здатності створювати цінність.

У 2017 році я вступила до лондонського університету Central Saint Martins на факультет ювелірного дизайну. Для цього потрібно було написати дослідницьку пропозицію. Я зосередилась на майбутньому категорії преміум-ювелірки, її визначенні й розвитку, що колекціонери вважатимуть цінним у найближчому десятилітті. Адже ювелірний ринок, особливо останніми роками, поступово відходить від суто матеріальної цінності. Чим ближче ти до артринку, тим менш важливо, скільки там діамантів. Зростає значення мистецької складової прикраси.

Навчання в Лондоні коштувало £12 500 на рік. Програма тривала два роки. Перший рік я одразу оплатила із заощаджень і почала шукати роботу, аби навчатися далі. У січні 2018-го отримала перше велике замовлення, що мене врятувало. Подруга познайомила мене з ювелірною компанією, яка замовила мені дизайн трьох колекцій прикрас. Завдяки цьому я могла далі жити й навчатися в Лондоні. Я винаймала кімнату, де ми тулилися вчотирьох з іншими студентами, і розробляла колекції ювелірних прикрас у вільний від навчання час. За кожну колекцію з десяти виробів платили від £4 000. Це не були космічні гроші, але вони допомогли втриматися в професії. На той час я брала всі замовлення, що тільки могла.

Насправді я не завжди в себе вірила. І досі не завжди вірю. У мене, як у всіх митців, самооцінка катається на американських гірках.

Про стажування у Van Cleef & Arpels

Я двічі проходила стажування в ювелірному домі Van Cleef & Arpels у Парижі, і цей досвід дуже багато мені дав. Там працює близько 15 дизайнерів, і кожен відповідає за один конкретний виріб. Є можливість пропонувати свої ідеї, але завжди в межах естетики бренду. Під час першого стажування 2014 року я малювала детальні візуалізації прикрас, що вже були в процесі виробництва. У компанії працюють із великим випередженням: від першого ескізу до релізу прикраси минає до трьох років.

Коли мене взяли вдруге, у 2018-му, на літо між курсами, я не могла повірити: це був контракт стажера, але я виконувала завдання як дизайнер-початківець. Навіть створила сережки і каблучку, що через кілька років увійшла в колекцію ювелірного дому. Назви, зображення та деталі я не можу розголошувати, адже всі права належать Van Cleef & Arpels.

Я була щаслива. Уявляла, що після диплому переїду до Парижу, вивчу французьку і залишусь у Van Cleef & Arpels. У фінальний рік навчання я мала створити власну дипломну колекцію. Але цього не сталося, французької я так і не вивчила.

Проте саме тоді щось у мені змінилося всередині. Вперше я перестала бачити тільки один шлях: великий ювелірний дім. Я звернула увагу на незалежних дизайнерів, на митців, які створюють висловлювання. Вони працювали з деревом, текстилем, переробленими матеріалами. Їхні прикраси не завжди коштували тисячі, але вони були тактильні, сміливі, живі. І через них я побачила: саме там, у незалежному просторі, народжуються інновації. Корпорації занадто інерційні, а зміни в індустрії за тими, хто не боїться експериментувати.

У Лондоні мене хтось з університету порекомендував Музею Вікторії та Альберта. Вони запропонували провести майстер-класи в межах їхньої освітньої програми, і ми співпрацювали декілька разів.

Про специфіку професії

Людина дуже рідко може бути одночасно сильним дизайнером і сильним ювеліром. Це окремі спеціалізації. У дизайні важливо розуміти і відчувати історичні контексти, художні референси, декоративне мистецтво. А робота ювеліра суто технічна: ти просто мусиш знати процес виробництва. Дизайнер у преміум-ювелірці має розумітися не лише на композиції й матеріалах, але й на гемології і, звісно, на ринку. Потрібно знати, для кого, навіщо і як продати прикрасу.

У кожної прикраси є дві вартості: матеріальна і нематеріальна. Перша визначається кількістю золота чи діамантів. Але справжня цінність саме в художній виразності, в оригінальному дизайні, в ідеї, яку ти втілюєш. Дизайн перетворює предмет на об’єкт бажання. Як з iPhone: його купують не лише через технічні характеристики, а й естетику, зручність, імідж. У колекційній ювелірці те саме. Це не просто дорогоцінний метал і каміння, а частина декоративно-прикладного мистецтва, яку ти носиш на собі.

Про зміни в кар’єрі після повномасштабного вторгнення й аукціон Sotheby’s

З моменту повномасштабної війни я зосередилася на власній творчості. Це, власне, було моєю метою, коли я вступала до Central Saint Martins ― знайти себе як дизайнера, зрозуміти, що мене відрізняє від інших, і робити справжнє.

Вперше Sotheby’s представили мою роботу на аукціоні Important Jewels у Женеві в листопаді 2022 року, в межах ініціативи артфундації Strong & Precious. Цей проєкт об’єднав українських ювелірів, які пожертвували кошти на підтримку центру Superhumans Center, що допомагає постраждалим від війни в Україні.

Strong & Precious ― це ініціатива Ольги Олексенко, яка багато років була директором бутика Van Cleef & Arpels у Києві. Вона вирішила, що її внеском у перемогу буде підтримка українських дизайнерів. Першу виставку в Женеві ми організували завдяки її контактам. Через знайомих в індустрії вона знайшла мене, і я погодилася брати участь на волонтерських засадах.

Для мене це стало світлом у темряві: коли ти буквально втрачаєш сенс, а тут раптом хтось каже: «А давай покажемо українських ювелірів світу!». Це повернуло мені жагу до життя.

Зараз я працюю програмною директоркою артфундації Strong & Precious. Ми організовуємо участь у професійних виставках, працюємо з українськими дизайнерами, читаємо лекції. Усі гроші з навчання йдуть у фонд, з якого ми раз на пів року надаємо гранти невеликим дизайн-студіям. Це для мене важливо не лише як для дизайнерки, а як для людини. Я завжди хотіла робити щось корисне.

Про роботу сьогодні

Раніше, коли я працювала на бренди, то була просто дизайнеркою в межах корпоративної естетики. Зараз я творю від себе. Я працюю у своїй студії вдома, в Гаазі. Тут мій робочий стіл, 3D-принтер, прототипи.

У 2022 році я почала працювати з коштовними матеріалами. До цього мої прикраси були зі срібла та золота ― більш доступні, орієнтовані на ширший ринок. Та поступово я відчула потребу робити складніші, дорожчі й технічно цікавіші речі. І водночас ― візуально лаконічні.

Зараз я працюю з діамантами, смарагдами, використовую титан. Усі камені натуральні, це важливо. Є ринок дорогоцінного каміння, є сертифіковані дилери як-то Nomad’s, є лабораторії, що підтверджують автентичність.

Звісно, я не купую сировину одразу на 100 виробів. Каміння замовляється під конкретну ідею. Тираж моєї прикраси може бути до десяти екземплярів. У цьому процесі мене підтримує виробництво в Бангкоку, ми співпрацюємо вже багато років. Вони кредитують мене, а я, коли прикраса продається, сплачую вартість їхньої роботи. Саме завдяки таким партнерам я можу дозволити собі створювати складні ризиковані речі.

Про створення прикрас

Найкращі мої прикраси ― це ті, що потребують найбільше часу на роздуми. Я надихаюся сучасним мистецтвом, архітектурою та скульптурою. Коли думаю про нову прикрасу, уявно «приміряю» витвір мистецтва на вигаданий ескіз, бо сприймаю прикраси як повноцінні тривимірні об’єкти. Для мене важливо, як прикраса взаємодіє з тілом. Як форма сережок підкреслює лінії обличчя, як об’єм кільця працює з жестами руки. Я шукаю гармонію між формою, матеріалом і тілом.

Процес завжди починається з ескізу. Потім я швидко роблю прототип з підручних матеріалів, проволоки або воску, щоб краще відчути об’єм і просторову динаміку. Далі ― детальні 3D-креслення. У своїх нових колекціях я використовую селективне лазерне спікання ― техніку 3D-друку, щоб створювати складні структури з титану, які неможливо відтворити вручну.

Якщо у виробі використовуються великі камені, то особисто відбираю їх на виставках або зі стоків перевірених постачальників. Надсилаю до ательє 3D-моделі, за якими вони розробляють технічну документацію для лиття. Далі починається ювелірна магія: створення форми, лиття, полірування, закріплення каміння.

Унікальність у свіжій інтерпретації діамантових прикрас. Тоді як класичні ювелірні вироби часто тяжіють до традиційних форм (квітів, метеликів, завитків), я пропоную іншу естетику: архітектурну, сміливу. Моє натхнення ― індустріальні мотиви. Я пригадую структуру промислових ландшафтів: машинобудівні заводи, хаос труб і геометричних об’ємів, вогні в нічному тумані. Я перетворюю це на прикраси.

Про авторські права на прикраси незалежних дизайнерів

Теоретично можна патентувати дизайн, але я цього не роблю. Це довгий і затратний процес, особливо для незалежного автора. На щастя, ринок досить камерний, і плагіат швидко стає помітним: у спільноті дизайнерів його не приховати. Поки мене не копіюють, але теоретично можуть скопіювати великі бренди. Та мої клієнти не підуть туди по прикраси. Вони шукають іншого: автентичності, ідеї, глибини. Я вірю, що довготривало копія завжди програє оригіналу, бо в ній немає енергії автора.