Нейробіолог Нікіта Ноговіцин сім років досліджував, як психічні розлади змінюють мозок. Тепер він вивчає побічні ефекти ліків — інтерв’ю

1. Про навчання й роботу науковця

Чому вирішили стати психіатром?

Підлітком багато читав Фрейда, Юнга. Але я не знав різницю між роботою психолога, психіатра, психотерапевта, науковця, нейробіолога. Провчився 2 роки на психолога, потім перейшов на лікаря-психіатра. Я хотів виписувати препарати, бо вірив, що ліки можуть змінити на краще психологічний стан і бачення світу. Я не знав, що лікар не читає багато наукової літератури, бо прийом пацієнтів це важке ремесло, за яке на той час в Україні психіатр заробляв лише $300 на місяць.

На п’ятому курсі я потрапив на телебачення, працював штатним психологом. Але вирішив іти в науку: вступив у інтернатуру, сфокусувався на нейробіології. Я запитав, чи зможу вести наукову діяльність на кафедрі, але мій керівник інтернатури відмовляв мене, як і мої друзі, що вчилися в аспірантурі. Тоді я зв’язався з колегою, яка закінчила наш університет і стала психіатром у Канаді, і спитав, як їй це вдалося. Вона пояснила, як отримати стипендію на навчання. Тож останній рік інтернатури я працював на телебаченні й писав професорам, які керують лабораторіями при університетах у США, Канаді, навіть в Австралії. Щодня надсилав 5–7 імейлів. Через рік один професор сказав, що є гроші на дослідження в його лабораторії, щоб я приїжджав як студент на магістратуру. Так у 2015-му закінчилось моє життя в Україні.

Як ви готувалися до переїзду?

Мені потрібно було перекласти медичний диплом та опис усіх предметів, які я вивчав, і конвертувати в канадську систему — в університеті мали порахувати, чи вистачить балів на стипендію. Потім складав іспит із англійської — IELTS. І далі квиток в один кінець. Підготовка тривала десь 9 місяців.

Ви вірили, що кар’єра в Канаді вдасться?

Я не був певен, що досягну цілей. Підтримували історії про студентів, у яких англійська не була рідною мовою, а вони там стали професорами. Я приїхав до Канади у червні 2015 року в провінцію Саскачеван. І перша думка, яка в мене промайнула: що я взагалі тут роблю? Це був шок від того, наскільки я далеко від України, від усіх людей, яких знав — посеред Канади в преріях, де тисяча кілометрів поля. Влітку я вчився проводити експерименти в лабораторії. Все було гаразд до вересня, коли почалися пари. Один із предметів — біостатистика англійською мовою. Я сидів ночами й перекладав кожне слово. Було надзвичайно важко.

Я жив у кампусі і там пройшовся студентськими організаціями, питав, де можна підпрацювати — в бібліотеці, басейні, тренажерці. Стипендії в канадській магістратурі тоді були 18 000–20 000 CAD на рік. Ти не помреш від голоду, але купити ноутбук чи щось додаткове неможливо. За зароблені гроші найняв репетитора зі статистики — для мене це був момент make it or break it. Я розумів: або тисну на педаль і роблю все можливе — або кінець цієї історії.

Що врешті допомогло адаптуватися?

Аби зануритися в англійську, я перші роки уникав тих, хто говорить українською або російською. Великою опорою був спорт: він дає стресостійкість, я захопився бодибілдингом. І в 23 роки я сприймав еміграцію як пригоду. Важливими були маленькі кроки. І оточення підтримки: якщо в тебе не вірить науковий керівник, важко стати успішним у науці, тому його вибір грає ключову роль.

У центральній і західній Канаді історично багато українців другого, третього покоління, поширені англійські імена з українськими прізвищами, типу Джон Бойчук. Вони не говорять українською, але мали дідусів-бабусь із України. Тож я переїхав у середовище, де добре приймають українців, і ніколи не мав дискримінації.

Ви кілька разів переїжджали в Канаді. Це були запрошення на нові дослідження?

Так. У 2017 році я закінчив магістратуру й познайомився з професором в університеті Калґарі. На PhD-програму переїхав у Альберту, там теж багато українців. Потім переїхав на postdoctoral fellowship у Торонто.

Як ви обрали навчальний заклад для PhD? Які були умови стипендії?

Я обирав не заклад, а наукового керівника: ми збіглися в інтересах. У аспірантурі стипендія дещо вища за магістратуру: близько 30 000–35 000 CAD, десь є 40 000 CAD на рік. Після закінчення PhD можна влаштуватися при університеті штатним вченим із зарплатою від 60 000 CAD на рік. Після виплати всіх податків, це невеликі гроші для Канади, але на них можна прожити. У Північній Америці програма PhD триває 5–6 років, але я зміг закінчити за три.

Як розвивалася ваша подальша кар’єра? Ви переїхали в Торонто?

Коли закінчуєш PhD, потрібно знайти свою нішу. При Університеті Торонто є госпіталь St. Michael’s, я працював там у Центрі досліджень депресії та суїциду: вивчав МРТ мозку людей із різними стадіями депресії, і чи можна спрогнозувати, які ліки їм допоможуть одужати.

Що варто знати майбутнім студентам про роботу лабораторій?

Кожна має свою специфіку. І ті навички, які ти отримаєш в одній лабораторії, можуть бути зовсім непотрібні в іншій. Доведеться швидко вчитися. Для PhD я навчився аналізувати великі масиви даних. Тоді стали популярними нейромережі, і я був одним із перших вчених, який використовував їх, щоб обробити величезні масиви МРТ-знімків.

У наукових публікаціях ти маєш довести, що досліди етичні. Чи дав добровільну згоду кожен учасник дослідження? Бо пацієнт має свідомо підписати дозвіл на використання його обстеження із науковою метою. Ці згоди важливо реєструвати. А перед початком експерименту спеціальна комісія розглядає, чи етично його взагалі проводити.

Одне з головних завдань вченого — публікуватися в респектабельних журналах, вони зазвичай у Британії, США, Канаді. Для цього потрібні зв’язки та гарна репутація: я ставав співавтором статей завдяки тому, що був частиною наукового ком’юніті, ми ділилися даними.

Які напрями досліджень із психічного здоров’я зараз найбільш актуальні?

У науці є мода: кожні 5-7 років з’являється тема, що стає найпопулярнішою. Так у 2000-х виявили, що нові нейрони виникають не лише до 25 років, а протягом всього життя — і вчені кинулися вивчати, як зробити, щоб наш мозок був завжди молодим. У 2010-х встановили, що покращення мікрофлори кишківника може зменшити загострення психічних хвороб, як-от біполярного розладу. І паралельно відкрили, що люди з психічними розладами мають запалення головного мозку чи нервової системи, і вчені почали вивчати, як знизити це запалення.

А сьогодні які є тренди в психіатрії?

Є криза пошуку ліків від ментальних хвороб: все старе перепробували й зайшли в глухий кут, за 40 років не винайшли кардинально нового препарату. Тому вчені беруть ідеї з минулого: спробуемо кетамін чи ЛСД у новій обкладинці. Зараз тривають дослідження, як у мікродозах використовувати психоделіки в терапевтичних цілях.

Ви співавтор наукових статей про вплив на мозок дитячих психологічних травм і про старіння мозку. Як використовують ці дослідження?

Це намагання зрозуміти, що відбувається в тілі й мозку, коли людина хворіє, наприклад, на шизофренію чи біполярний й депресивний розлади. Останні 25 років для цього дивляться МРТ головного мозку: що в ньому змінюється, коли людина лікується, приймає пігулки. Років 5 тому ми виявили, що психічні розлади прискорюють старіння мозку. Чим триваліший розлад, тим помітніші зміни, і поки нема препаратів, які повертають стан мозку назад. Тепер це визнаний науковий факт.

Ці зміни можуть бути, якщо депресія чи тривожний розлад тривають понад 12–16 місяців. Тому коли симптоми турбують понад 2 тижні — це дзвіночок звернутися по допомогу лікаря. Часто найпершим симптомом інших проблем стає розлад сну, також може бути втрата продуктивності чи радості, коли людина не може насолоджуватися речами, які приносили задоволення.

Чим відрізняються освіта й наукові дослідження в Україні та в Канаді?

Це матеріальна база: в Україні не вкладали кошти в науку, а в Америці й Канаді на початку 2000-х для науки були пристойні виплати із держбюджетів, хоча тепер в Канаді теж є рецесія і недофінансування.

І коли я переїхав у Саскачеван, я дивився на професорів як на викладачів. А потім я усвідомив, що більшість із них ведуть дослідження при університеті, а викладати не хочуть, їхнє завдання — залучати гранти в лабораторію. А в Україні навпаки.

Що потрібно, аби подаватись на наукові програми в Канаду?

Гарні оцінки з університету і показати свій потенціал: статті в журналах, презентації на конференціях додають вірогідності, що вас запросять. Рівень мови, щоб грамотно комунікувати з колегами. І зв’язки. Я нещодавно був у Амстердамі на конференції Європейського конгресу з нейропсихофармакології, туди з’їжджаються психіатри з ЄС, бачив багато українських фахівців. Заводити зв’язки на конференціях і показувати там себе критично важливо для успіху в науці.

У науковій галузі якось відчувається війна Росії проти України?

Останні роки люди із російським походженням у Канаді не те що це приховують, але намагаються не вмикатися в розмови і не акцентують, що мають зв’язок із Росією.

2. Про роботу у фармацевтичних компаніях

У чому специфіка роботи у фармкомпаніях? Як це змінило вашу діяльність?

У 2023 році я закінчив кар’єру академічного вченого й почав шлях наукового консультанта фармкомпанії. Я мав перелаштуватися на бізнес-фактор — компанії вкладають тільки в ті дослідження, де кошти можуть повернутися. А при університеті ти можеш вивчати ультрафілософські питання.

Чи можна назвати таку роботу найпрестижнішою для науковця в Канаді?

Так, ця робота для вченого вважається престижною. Це набагато краще оплачувана праця й реальний вплив: ти вирішуєш практичні проблеми в медицині. Як аспірант я витратив кілька років, аби знайти причини погіршення стану мозку при психічних розладах. А фармкомпанії потрібен результат: чи певна молекула покращить здоров’я людини? Через це побутує думка, що академічний вчений незалежний, може сам обирати тему, а біотехнологічні організації диктують тобі, що їм цікаво дослідити.

Як відрізняються зарплати науковців в університетах і фармкомпаніях?

Науковий консультант фармкомпанії може отримувати вдвічі-втричі більше за молодого вченого при університеті, а якщо має бізнес-навички — то і в п’ять разів більше. Деякі спеціалісти мають у фармкомпанії такий же дохід, як і лікарі в Канаді — дуже високий.

Розчарування у науці пов’язане з коштами чи вигоранням?

Вимоги до науковців щороку все більші: кількість грантів, які держава виділяє на дослідження, фіксована, а кількість вчених росте. Тож вірогідність виграти грант щоразу зменшується. Коли я подавався, шанс для моєї лабораторії був 10%, тепер — нижче за 5%. Я усвідомив, що зусилля не винагороджуються пропорційно до моєї праці. На той час у свої 29 я був студентом майже 12 років. Хотілося змінити статус.

Я був зацікавлений перейти у фармацевтичні, біотехнічні корпорації. І зустрів людей, яким для запуску нових препаратів потрібен був досвідчений фахівець із нейробіології.

Яка у вас посада і обов’язки зараз? І як ви бачите розвиток своєї кар’єри?

Я працюю на одну з глобальних фармацевтичних фірм, яка розвиває нові препарати в психіатрії. Моя посада — науковий консультант — це як зв’язковий. Про препарат є клінічні дослідження, а є його використання лікарями, які його виписують. І моє завдання — тримати зв’язок між наукою та практикою.

Наприклад, минулого тижня я літав у містечко на півночі Канади, робив презентацію для психіатрів про препарат-антипсихотик. Їм було цікаво, чи можна ці ліки виписувати певній групі пацієнтів — і я показав усі клінічні дослідження щодо цієї групи, в нас була дискусія. Такий двосторонній зв’язок врешті покращує здоров’я пацієнтів.

Зараз я займаюсь тактичними проблемами, відповідаю за провінцію чи регіон. Але хочу зробити внесок у нові препарати, для цього потрібно будувати кар’єру до моменту, коли зможу приймати стратегічні наукові рішення в компанії.

Завдяки роботі з лікарями ви дізнаєтеся про побічні ефекти ліків?

Вони не завжди погані: 15 років тому на ринок Канади потрапив препарат для лікування депресії, а через 3 роки виявилося, що він ще знижує потяг до нікотину. Зараз є хвиля популярності GLP-1 inhibitors, їх активно досліджують не лише в схудненні, але і в психіатрії, бо є і такий ефект.

Як відрізняється робочий час науковця та працівника фармкомпанії?

Як вчений я обирав, коли приходити в лабораторію, це самодисципліна. Грало роль, чи достатньо створив даних, аби публікувати статті? У наукового консультанта абсолютно ненормований графік: може бути 12–14 годин на день. Їжджу на конференції, роблю доповіді, а ще проводжу бізнес-зустрічі з потенційними партнерами.

3. Про особисте

Що допомагає триматися в робочому марафоні?

Я люблю те, що роблю. Мені пощастило, що нейробіологія й психіатрія зараз дуже популярні, ментальне здоров’я стало однією із найбільш обговорюваних тем. А у вільний час ми з дружиною багато подорожуємо. У Північній Америці відпустка від 14 до 20 днів на рік, залежно від того, скільки років працюєш на компанію.

У повсякденному житті у вас є профдеформація як психіатра чи науковця?

Коли думаю, куди поїхати у відпустку, я створюю табличку і питаю чат GPT про ці країни: градацію цін, який краще сезон, оцінки туристів. Також стежу за харчуванням: фотографую свою їжу, і ШІ автоматично рахує калорії, а я дивлюся статистику. І в тренажерній залі виписую через електронний годинник, скільки підходів по скільки кілограмів піднімаю, аналізую тенденції.

Ваша дружина теж із наукового кола?

Ні, вона працює в операційному відділі одного з найбільших банків Канади. Ми з нею зустрілися у 2021 році й побралися через три роки. Вона канадійка з нідерландським корінням, донька протестантського пастора. Ми одружилися в українській церкві: для північноамериканської культури атмосфера православного храму є красивою. Моя дружина в захваті від української культури та традицій.

Часто вважають, що науковець має бути атеїстом. Ваше вінчання у церкві не викликало скептичних питань у колег?

Серед науковців багато атеїстів або агностиків. Я не релігійна людина, але відношу себе до християн, що нерегулярно практикують. Це не заважає науковим поглядам і не викликає питань, тут ліберальна країна. Багато колег після еміграції мали таку опору: це більше про соціалізацію й ком’юніті.

Чи звертались до вас українські науковці по пораду, як зробити кар’єру?

Так: питали, як потрапити в університет Канади на магістратуру чи аспірантуру. Я не шкодував часу, щоб розповісти про власний шлях. Але з десяти людей, які зі мною зв’язувалися, тільки двоє доклали зусиль, щоб змінити життя. Більшість слухали й розуміли, що для них це занадто складно.

Чи зараз у вас є українське соціальне або наукове ком’юніті?

Я живу в Торонто в дуже українсько-польському середовищі. Недалеко вулиця, де щороку проводять український фестиваль. Через 10 років у Канаді я став цінувати багатство нашої культури й усвідомив, як круто, що маю таке коріння. Вперше купив вишиванку, бо раніше вони мені не подобалися. Я розмовляю англійською, але є неактивним учасником української спільноти.