Науковиці та правозахисниці Олександрі-Алісі Новічковій 46 років. Вона закінчила Києво-Могилянську академію (КМА), навчалася в аспірантурі. У 2005 році поїхала в Париж писати дисертацію у Вищій школі суспільних студій (EHESS), однак повернулась у Київ аби викладати у своїй альмаматер. Проте, в 2008-му в Україні не змогла захистити дисертацію через відсутність спеціалізованої ради, корупцію та тиск професорки.
Наприкінці 2013 року Новічкова збиралася на наукову роботу в Канаду. Але ці плани перервала Революція гідності: Олександра-Аліса долучилася до правозахисної діяльності та присвятила їй 8 років. Врешті, за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона отримала стипендію в Toronto Metropolitan University — і в березні 2022 року переїхала до Канади, де нині завершує дисертацію, викладає політологію та креативні дисципліни. Далі — її пряма мова.
Про освіту
Мої батьки родом із Росії, однак я народилася в Херсоні у 1979 році та вважаю себе українкою першої генерації. Кілька поколінь моєї родини були інженерами. Здавалося, це логічний шлях і для мене: я теж навчалася у фізико-технічному ліцеї. Проте завжди цікавилася історією і поглиблено вивчала англійську та французьку мови, які дійсно знадобилися мені в майбутньому.
Закінчивши ліцей, я подала документи на вступ до Київського національного лінгвістичного університету, а про всяк випадок — і на гуманітарний факультет Києво-Могилянської академії. Різниця відчувалася одразу: у лінгвістичному університеті до абітурієнтів ставилися як до дітей, тоді як у Могилянці — як до сформованих особистостей.
Українську я тоді знала слабко: могла читати, але писала з помилками. На вступних іспитах припустилася кумедних і водночас болісних помилок: переплутала нирки з печінкою на тесті з біології, тож вступила лише з другої спроби.
Я здобула ступінь бакалавра з історії. Частину занять вели англійською, а у вільний час я поглиблювала французьку — тож через 5 років вільно говорила обома мовами. Для вступу на магістратуру обрала політологію. Працювати політологом не планувала — мріяла викладати.
Група, де навчалась Олександра-Аліса Новічкова, в Києво-Могилянській академії на розкопках на Контрактовій площі. Архівні фото. 
Про навчання за обміном
Після магістратури я продовжила навчання — в аспірантурі Могилянки. За академічним обміном поїхала до паризької Вищої школи суспільних студій (EHESS). Це дозволяло формально лишатись аспіранткою й писати дисертацію. У Франції я стала вільною слухачкою лекцій та мала доступ до архівів EHESS. Своє дослідження присвятила Реймону Арону.
Навчатись французькою було нескладно: я розуміла лекції, хоча не завжди встигала їх занотовувати. Працювала нянею в родині, яка мене приймала: мама — австралійка, тож у побуті вони спілкувались англійською та французькою. Завдяки цій роботі у мене були житло, харчування та кишенькові гроші.
Кажуть, що Франція непривітна до іноземців, але я не відчувала упереджень. Французи сприймали мої звички каліграфічно виписувати кожне слово та носити рукавички як ознаки інтелігентного виховання. У мене були друзі та хлопець-француз. Мені пропонували залишитись у Парижі й захищати дисертацію там. Але я хотіла викладати саме в Києво-Могилянській академії, тож у 2008 році повернулася в Україну.
Про повернення в Україну
Приїхавши з Парижа, я три роки прожила в гуртожитку у Ворзелі. Після Франції це був культурний шок. Втім, гуртожиток був чистим, охайним і навіть із Wi-Fi, що для 2008 року було розкішшю. І жити там було значно дешевше, ніж орендувати квартиру в Києві.
Систему захисту була складна й корумпована: у Вищій атестаційній комісії Могилянки не було спеціалізованої ради, тож захищатися треба було в інших наукових установах. Формально це було «міжінституційною процедурою», але на практиці означало неофіційні витрати: оплату за «організацію» захисту, роботу ради, рецензії і супровід процесу. Для аспірантів із політології це було особливо дорого — понад $3 000, а моя зарплата на той час становила всього $350. І принципи не дозволяли мені опуститися до того, щоб давати хабарі.
В одній із установ, де обіцяли прозорий захист, професорка відмовилася допустити мою дисертацію, заявивши, що в Україні не існує спеціальності «Політична філософія». Цей формальний аргумент заперечував міждисциплінарне дослідження як таке, фактично, зводячи його нанівець, ніби такої академічної практики взагалі не існувало.
Один із друзів запропонував захистити кандидатську в Інституті філософії імені Григорія Сковороди. Але тоді вже вагалася я: адже я не філософиня за фахом і не була впевнена, що зможу скласти кандидатські іспити за таких високих формалізованих вимог. Тож я взяла паузу.
Про стипендію Fulbright і поїздку в США
У 2009–2011 роках я заробляла перекладами й працювала на пів ставки в КМА. Згодом разом із подругою подалася на стипендію Fulbright Faculty Development у США — і нас обох відібрали серед одинадцяти учасників із України. Протягом року в Канзасі я досліджувала американську модель секуляризму та розробила навчальний курс із теорії демократії в культурному дискурсі. Академічне середовище було справді цікавим. Центр, де я працювала, нині очолює відомий український історик Віталій Чернецький.
Я повернулась в Україну в 2012 році й планувала зосередитися на дисертації. Листувалася з професоркою канадського університету про подальшу співпрацю. Але в грудні 2013 року з’явилася важливіша справа: почалася Революція гідності, і я долучилася до правозахисної діяльності.
Про роль правозахисниці
Я приєдналася до ініціативи «Євромайдан SOS» як волонтерка: разом зі студентами Могилянки працювала на гарячих лініях, координувала юристів і допомагала шукати затриманих протестувальників у автозаках, райвідділках і лікарнях. Ми вибудували мережу з близько 450 юристів-волонтерів, яка не раз зупиняла незаконні обшуки й арешти. Після Майдану я повністю перейшла в правозахист, співпрацювала з Центром громадянських свобод та іншими організаціями, їздила у Придністров’я та на Схід України у період АТО.
У 2016 році я працювала в Празі в головному офісі організації «Людина в біді», а в 2018-му жила в Грузії й працювала віддалено. Коли почалася пандемія коронавірусу, я була на конференції в Празі й мусила вирішити: повернутись до Грузії чи їхати в Україну? Обрала останнє.
Згодом отримала посаду менеджерки з міжнародної адвокації в «Домі прав людини Крим», паралельно готувала аналітичні звіти для правозахисних організацій. Вирішила знову податися на PhD до Канади: подумала, якщо візьмуть — добре, як ні — остаточно закрию для себе університетську сторінку.
Про початок повномасштабного вторгнення
Напередодні вторгнення в Україні перебувало багато іноземних журналістів, відчувалася напруга. Колеги радили виїхати, але я не могла: витратила значну суму на ремонт батьківської квартири в Херсоні та працювала. Я не була готова до вторгнення. Якийсь час жила у подруги в Броварах, а коли стало зрозуміло, що місто може опинитись під окупацією росіян — вирішила їхати. Того ж дня відбулося неформальне засідання Комітету ООН з прав людини щодо порушень Росією Конвенції про політичні та соціальні права. Я брала участь в онлайн із вокзалу в Броварах: поруч зі мною бігали діти, а дорослі сиділи на валізах. Після цього я поїхала у Київ і сіла на поїзд до Чопа.
Про вимушену еміграцію
Спочатку я планувала поїхати до Франції й просити політичного притулку, адже станом на 28 лютого статус українців у Європі був невизначеним. Але вже в дорозі дізналася, що Євросоюз активував третю статтю Директиви про тимчасовий захист. Чеські друзі запросили мене до себе. Там я отримала невелику стипендію та студію при університеті в Пардубіце й писала аналітичні звіти, перекладала новини й стандарти документування міжнародних злочинів українською мовою.
У березні 2022 я їздила у Відень: на зустріч ОБСЄ щодо порушень міжнародного гуманітарного права. Тоді я вже знала, що мене прийняли на PhD у Канаду, і вагалася між академічною кар’єрою та міжнародною адвокацією.
До Toronto Metropolitan University я вступила ще до повномасштабної війни — не за спеціальними програмами, а завдяки сильному досьє: я стала єдиною кандидаткою на напрям, пов’язаний із креативними індустріями. Порадилась із близькою подругою й колегами, вони переконали мене продовжувати викладати, аби готувати нових фахівців — тож я вирушила до Канади.
Нині мій останній рік PhD. Моя дисертація присвячена тому, як українські жінки-активістки сприймають поняття гідності. Вона має креативну складову: фотографії та артінсталяції.
У Торонто я отримую стипендію, що компенсує навчання та житло, а повсякденні витрати покривають викладання в університеті та переклади, які іноді беру. Річна стипендія становить 21 000 CAD. Оренда підвальної студії коштує близько 1 500 CAD на місяць, якраз стільки я отримую від викладання. Аби податися на вакансію викладача, я надсилала супровідний лист, писала про філософію викладання, надавала резюме та приклад власного курсу — усе англійською. Після короткої співбесіди мені запропонували роботу.
Про викладацьку діяльність у Торонто
Канадські студенти не кращі за українських, а інколи можуть бути менш дисциплінованими. Мені найбільше подобається працювати зі студентами креативних напрямів. У своєму авторському курсі «Креативний процес» я веду їх від ідеї до реалізації, обговорюю умови творчості, подолання блоків, використання сучасних інструментів — зокрема штучного інтелекту — і навчаю писати академічні есеї та розуміти творчість як процес взаємодії з людьми та рутинної роботи. Ми працюємо малими групами, обмінюємося думками в загальному колі: я переконана, що викладач і студенти постійно навчаються одне в одного.
У Західному університеті відбулася graduate-конференція «Decolonization: An Epistemological Bridge Across Time», що об’єднала дослідників із Канади, США, Франції та України навколо теми деколонізації знання. 
Про різноманітність
Торонто — мегаполіс, де етнічна різноманітність є однією з найбільш проявлених у світі, тож у моїх групах завжди навчаються студенти з різним культурним бекґраундом. Навіть канадці в третьому поколінні добре знають своє походження, і це формує відкритість до іншого досвіду. У Канаді цінують порівняльний підхід, тому я часто пояснюю, як одні й ті самі процеси працюють у різних країнах.
Після деяких заяв президента США Дональда Трампа мені стало легше пояснювати певні речі через політичні аналогії. Наприклад, поведінка Росії щодо України — це якби США зробили Канаду «51-м штатом». Вони поки не наважилися на це, а Росія — так, і у дуже жорстокій формі. Для мене важливо не забороняти студентам говорити про темні сторони людського досвіду, а навчити усвідомлювати їх, проговорювати й не дозволяти їм керувати власними рішеннями. В Канаді такий підхід прийнятний за умови чітких етичних рамок.
Щоб здобути PhD, потрібно провести повноцінне дослідження та написати інноваційну дисертацію. Жодних хабарів, ніяких додаткових вливань.
Про плани
Зі ступенем PhD я планую шукати викладацьку позицію, але ще не визначилася, чи це буде в Канаді. Мені б хотілося жити в Європі. Повернення в Україну наразі не розглядаю: не через обстріли, а через систему: в українській вищій освіті зарплати практично не змінилися, тож аби мати змогу працювати в університеті, потрібно вести багато паралельних проєктів.
Про сприйняття українців
Українських біженців часто сприймають як дуже привілейованих. У Європі це помітно, адже там українці — переважно жінки з дітьми, і в багатьох країнах ними опікується держава. До Канади приїхало багато українців, які раніше жили в Європі та скористалися спеціальною програмою CUAET: відносно легко було отримати дозвіл на проживання, особливо якщо в країні вже є родичі. Ці спрощені умови не поширювалися на інші групи біженців, і через це формується уявлення, що українці — «обрані». Коли мені про це кажуть, я відповідаю, що дуже б хотіла, аби в моїй країні не було війни і щоб жодних спеціальних умов для нас не існувало. Адже більшість людей ніколи б не виїхали з України, якби не війна — для них це була вимушена міграція, а не вибір. Для декого, наприклад, людей із Індії, цей аргумент працює. Але для інших, зокрема з Сомалі, — ні, бо їхній історичний і травматичний досвід зовсім інший.
Є ще один важливий момент: українці — білі. Коли пояснюєш, що Росія є колоніальною державою, а Україна — колонією, це часто викликає спротив і зводиться до реакції: «Як це можливо, ви ж білі?». Найчастіше так говорять представники дуже привілейованих прошарків.
