Українська лікарка в США Іванка Небор керує місією Face to Face — відновлює обличчя українцям, які постраждали від війни. Інтерв’ю про її довгий шлях

1

Чому ви обрали саме напрям отоларингології?

Коли я навчалася в Національному медичному університеті імені О.О.Богомольця, мені сподобалася хірургія, бо ти одразу бачиш результат. Прийшов, побачив, вирізав, допоміг. Це для нестримних людей, які не можуть довго чекати. Ми у медичному світі жартуємо, що справжні лікарі — це терапевти, а не хірурги, бо хірурги просто хочуть різати, а терапевти — справді лікувати.

Отоларингологія цікава тим, що пацієнти чутливіше сприймають все, що стосується обличчя. В Європі ця професія більш ізольована на вусі, горлі й носі, а в США — вона ширша та складніша, бо залучає більше патологій голови й шиї. Це дуже ювелірна хірургія: тобі потрібні маленькі окуляри, щоб все бачити. Мені завжди це дуже подобалось.

Розкажіть про медичну платформу INgenius, яку ви заснували.

INgenius з’явився у 2016 році, за декілька років після Революції гідності. Тривала хвиля цікавості до українського продукту, але у медичній спільноті всі пабліки були російськомовні й публікували контент у російській соцмережі «ВКонтакте». Ми з друзями вирішили створити сайт із якісним, професійним контентом українською мовою як альтернативу російськомовним паблікам. Ми були прискіпливі до контенту й створювали стильний візуальний супровід. Те, що робили університети в Україні, було консервативне, а у нас — цікаве, різнокольорове. Так з’явився INgenius.

Потім ми почали проводити заходи для медичної спільноти про доказову медицину, вакцинацію, правильне призначення антибіотиків і препарати, які насправді не працюють. Зараз це звичайні речі, але у 2016–2018 роках цього не було. INgenius злетів. Ми співпрацювали з Міністерством Охорони Здоров’я (МОЗ) і боролися з недоказовою медициною. У пандемію COVID-19 ми розвінчували фейки.

Як ви фінансуєте INgenius?

Перші роки чотири це була виключно волонтерська робота. Зараз у нас є і волонтери, яким цікаво писати статті, і грантові проєкти, коли донори допомагають нам висвітлити конкретну тему. Робота в INgenius — це наше хобі, волонтерська робота, яку ми любимо.

Загалом INgenius розвивається разом із нами. Ми почали робити його як студенти, тоді він був цікавіший інтернам і молодим лікарям. Зараз ми робимо контент відповідно до нашого професійного рівня й розповідаємо те, що актуально українському суспільству.

Як працює INgenous під час повномасштабного вторгнення?

Багато людей із нашої команди долучилися до лав Збройних сил України і стали військовими медиками. Зараз решта команди створює протоколи для сімейних лікарів і неврологів, які працюють із ветеранами. Наші протоколи фізичної та психологічної реабілітації ветеранів вже затверджені МОЗ.

Також ми працюємо над проєктом про хронічний біль серед ветеранів і хибні способи його лікувати. Наприклад, коли неправильно призначають наркотичні препарати — і у ветеранів розвивається наркотична залежність. Ще плануємо висвітлювати профілактику післяопераційних інфекцій і проблему резистентності до антибіотиків.

Також INgenous працює над масштабним проєктом Face to Face — пластичні хірурги зі США безоплатно відновлюють обличчя українцям, які постраждали від війни. Як ви організували першу місію?

Влітку 2022 року лікарі з Американської академії пластичної та реконструктивної хірургії обличчя зв’язалися з благодійним фондом Razom for Ukraine. Мені подзвонив нейрохірург та один із керівників фонду Люк Томич і розповів, що вони хочуть приїхати в Україну і допомогти пораненим військовим.

Команда INgenius переглянула всі заявки і представила пацієнтів американським лікарям. Я знайшла лікарню в Івано-Франківську, а місцеві лікарі дуже добре прийняли нашу команду і організували весь процес роботи з пацієнтами. Все було супер. Ми організували все це за два місяці, це дуже швидко і трошки божевільно.

Американцям дуже сподобалося, вони вирішили повертатися ще. Усі наступні місії ми провели у Львові. Face to Face вже прооперував приблизно 150 людей. Третина наших пацієнтів — ті, хто приходить повторно, щоб відкоригувати вже зроблені операції або зробити іншу частину обличчя. Зараз [у 2026 році] відбудеться наша шоста місія.

Як ви готуєтесь до нових місій?

Щоб зробити 30–35 складних операцій, ми збираємо специфічні матеріали, купуємо дорогі тоненькі нитки й різні імпланти для очей, привозимо устаткування й замовляємо титанові імпланти. Їх нам безкоштовно друкує компанія Materialise, бо у ній працюють українські айтівці. Це дуже дорога технологія: вони використовують дані комп’ютерної томографії пацієнта та друкують імпланти.

Кожні два тижні протягом пів року ми розбираємо фотографії та комп’ютерну томографію пацієнтів і складаємо план операцій на тиждень. Але коли потім оглядаємо пацієнтів у неділю, тобто у перший день місії, операційний план змінюється: додаються і скасовуються деякі пацієнти. Це аврал, дуже складно.

Українські лікарі беруть участь в операціях?

Так, українські лікарі навчаються й переймають досвід, аби згодом оперувати самостійно. Американські лікарі не зможуть прооперувати всіх пацієнтів в Україні. І навчання наших лікарів — це також важлива мета цього проєкту.

Пацієнти Face to Face — це лише військові?

Це можуть бути цивільні, які постраждали від війни, але більшість пацієнтів — це військові із серйозними травмами, за одну місію це близько 30-35 людей. Цей проєкт дуже непростий, ми стараємося обережно спілкуватися з пацієнтами, тому що хірурги — не боги, ми не можемо зробити все ідеально. Деколи ми розуміємо, що треба просто робити пересадку обличчя, яку ми не можемо зробити. Повернути все, як було, неможливо, але у багатьох випадках можна дійсно покращити дихання або зовнішній вигляд носу чи щелепи.

Яка основна спеціалізація Face to Face?

Це унікальні операції з відновлення щелепи, які тривають 13–15 годин. Ми пересаджуємо тканини й кістки з ніг на обличчя. Нам треба приєднати різні судини із донорської частини, яка пересаджується, до частини обличчя. Тому це кропітка й важка операція, яку виконують під мікроскопом. Такі операції роблять не у всіх країнах Європи, але в США — це типова практика у багатьох госпіталях.

Під час нашої шостої місії ми сфокусуємось на парезах обличчя. Це коли травма зачепила лицевий нерв і паралізувала частину обличчя. Цей парез можна коригувати, пересадивши нерви з ноги або з шиї, щоб відновити хоч якусь функцію м’язів обличчя. В Україні таких операцій не роблять.

Що під час ваших місій вражає іноземних лікарів найбільше?

Американців дивує, що наші пацієнти — звичайні люди. Бо у них військові навчаються в академії і будують кар’єру у війську. Ми завжди питаємо у них, ким вони працювали до війни. Хтось продавав електроніку у власній крамниці, у когось була кав’ярня в Рівному, хтось працював айтівцем. Масштаби травми також їх вражають — кількість і характер ушкоджень дуже серйозні. Пацієнти часто надсилають свої фотографії, зроблені до війни та до поранення. Скільки би ти не працював у медицині, ти все одно людина, і тебе вражають такі чутливі моменти.

Які організації фінансують місії Face to Face?

Поїздки та матеріали нам покриває фонд Razom for Ukraine. Устаткування й переїзд медсестер оплачує Healing the Children. Американські лікарі та медсестри працюють безоплатно. Також є специфічні спонсори під певні потреби, яких ми вказуємо на сайті INgenius: із ними контактують наші медсестри й лікарі, ці компанії донейтять нам нитки, різні інструменти, імпланти тощо. Це Stryker, Ethicon, Materialise.

2

Зараз ви третій рік навчаєтеся на резидентурі в американській клініці. Цьому передував довгий шлях — регулярні стажування за кордоном і дослідницька діяльність. Коли ви вперше приїхали на навчання в США?

У 2018 році я за два місяці пройшла стажування в двох клініках — у Корнельському університеті в Нью-Йорку і в Ратґерському університеті в Нью-Джерсі. Щоб потрапити на такі клінічні стажування, потрібно знайти професора, який тебе прийме в університеті. Для лікаря Штати — одне з найкращих місць, щоб навчатися й працювати, бо йому доступні найліпші інструменти, устаткування і тренінги.

Що вразило вас найбільше під час стажування?

Робота лікарів — резиденти старших років робили операції, які в нас могли робити тільки професори, і то не всі, а лише в просунутих відділеннях у великих містах. Такі операції вважають в Україні космосом, хоча для них [американських резидентів] це звичайні речі. Я дуже хотіла стати такою, як вони.

Як довго тривав ваш шлях до резидентури в США?

[Після першого стажування в США] я повернулася в Україну, закінчила інтернатуру в Олександрівській лікарні й у 2019 році вступила на аспірантуру в Інститут отоларингології.

Згодом я пройшла на програму research fellowship, що досліджувала хірургію основи черепа — і чотири місяці провела в університеті Цинциннату. Це була моя найцікавіша дослідницька робота. Ми вчилися робити хірургічні доступи на кадаврах і проводили анатомічні дослідження, щоб робити наукові публікації.

Під часу пандемії COVID-19 я подалась на позицію лікаря, що робить клінічні дослідження, у Cincinnati Children’s Hospital — одну з найкращих дитячих лікарень в Штатах. У відділенні отоларингології вони роблять унікальні операції, які дуже рідко можна побачити. Паралельно я вчилася для екзаменів, які дають можливість податися на резидентуру. Відбір на неї триває близько року.

У 2022 році я на рік поїхала на клінічний fellowship із ринології у Канаді, в університеті Західного Онтаріо. Це була не скільки дослідницька робота, як робота з пацієнтами, тому на цю програму був серйозніший відбір. Професорам важлива дослідницька робота й практика в Україні. Це був класний досвід.

У 2023 році ви стали резиденткою в лікарні Westchester Medical Center, що у передмісті Нью-Йорка. Наскільки важким був відбір?

На резидентуру дуже важко потрапити, особливо іноземцям. У моїй програмі було близько 200 кандидатів на це місце. Це дуже жорсткий відбір. Навіть, якщо в тебе вже все ідеально, тебе мають полюбити як людину, щоб із тобою п’ять років можна було нормально працювати.

Отоларингологія — одна з найбільш конкурентних спеціальностей, на неї є приблизно 320 місць на всі Штати. Всього 320 ЛОРів випускається щороку в країні, де живе 350 мільйонів людей. Тому кожен отоларинголог під час навчання в резидентурі покриває дуже велику кількість населення. Через це резидентура дуже напружена, ми оперуємо й обслуговуємо багато пацієнтів.

Наш нормальний графік — 80 годин на тиждень, але часто буває більше. Мало того, що ти повинен працювати клінічно — робити обходи й операції — ти ще й маєш ввечері багато вчитися, щоб готуватися академічно. Ти ж не можеш просто прийти і повторювати рухи лікарів, як мавпочка. Ти повинен розуміти, що робиш.

Скільки років триває резидентура?

У хірургічній спеціальності зазвичай це п’ять років. У мене почався вже третій рік, і я на собі відчула, наскільки це важко. Ти так довго і важко добиваєшся цієї резидентури, а потім страждаєш і кажеш: «Боже мій, чого ж так важко». Але є світло в кінці тунелю.

Як відбувається типовий день резидента?

Я встаю о 5:00 та їду на роботу. День починається з того, що черговий резидент розповідає, що відбулося за ніч у кожного пацієнта. Це триває приблизно хвилин 30. Ми все записуємо та робимо обхід. Із 7:30 до 18:00 тривають операції. Великі операції можуть тривати до 21:00.

Між операціями можна зробити маленькі процедури — розкрити абсцес або з камерою подивитися пацієнту горло. У звичайний день я оперую до шостої, потім обговорюю з іншими резидентами, що відбувається у нас у відділенні, які були консультації і що ще треба зробити — і о 19:30 ми зазвичай йдемо додому.

Місяць тому я понад 24 години була на ногах. Після ранкового обходу у нас була презентація доповідей і лекція, а з 8:00 до 24:00 ми працювали в операційній. Я ще і чергувала в той день, тобто мала подивитися декілька пацієнтів, які чекали в приймальному відділенні.

Після чергування ми йдемо додому, щоб відіспатися, це називається post-call day. В місяць у нас лише одні нормальні вихідні, тобто і субота, і неділя. Ми їх називаємо Golden Weekend. А так ми працюємо у режимі нон-стоп.

У чому різниця між українською інтернатурою й американською резидентурою?

Це різні форми навчання. В США перший рік в резидентурі називається internship, тобто по суті — це інтернатура. Ти мінімально оперуєш, максимально допомагаєш із роботою у палатах. Із другого року в резидентурі ти працюєш як повноцінний лікар: самостійно оглядаєш і оперуєш пацієнтів. Звісно, ти обговорюєш все зі своїм наставником, але інші лікарі тебе сприймають як повноцінного лікаря.

В Україні до інтерна не ставляться серйозно — ти не можеш вести пацієнтів і робити операції. Інтерни не несуть ні за що відповідальності, а в США у резидента є страховка. Якщо щось трапляється з пацієнтом, вона може покрити його помилку — і адвоката, і всі побічні дії, які можуть статися у пацієнта. В Україні за все, включно з кримінальними провадженнями, відповідає лікар. Він не захищений і не може довірити операцію інтерну, як би йому цього не хотілося. Це повинно регулюватися законом набагато краще.

Також у системі США взагалі відсутня фінансова зацікавленість лікаря в пацієнті. Ти ніколи не знаєш, скільки ти отримуєш за нього. В Україні лікар бере гроші за послуги напряму від пацієнта, тому йому дуже важко довірити етап операції інтерну. Через це навчання інтерна дуже страждає. Резидентура — це зовсім інший світ, але не завдяки людям, а тому що так побудована система.

Зважаючи на ваш досвід у США, що би ви хотіли, аби українська система медицини перейняла звідти?

Перехід на електронну систему — і класно, що в Україні він вже почався. Під час свого навчання в Україні я бачила, як погано працюють всі ці папірці. Я знаю, що багато українських колег ненавидять електронну систему, але це роблять і всі американці. Проте вона працює — стандартизує та контролює все, особливо у кримінальних випадках. Якщо щось трапляється, електронна система може захистити лікаря. Бо електронні історії хвороб неможливо переписати, а паперові — можна.

Також варто інтегрувати досвід резидентури. Навчання — це перше, що мусить змінюватися в українській системі. Заробітна плата також залишається великою проблемою, хоча я знаю, що ситуація зараз краща, ніж була 10 років тому.

3

Чи важко українцям та іншим іноземцям інтегруватися в американське суспільство?

Де би ти не жив, інтегруватися важко, бо є різниця в культурі й інша мова. Я живу в Штатах вже п’ять років, а мені все одно інколи важко сформулювати думки англійською мовою, не на всі теми можу вільно говорити. Але все, що пов’язано з медициною — для мене не проблема. Проте я вдячна цій країні за можливість стільки вивчити й так розвинутися. Я думаю, що коли ти сконцентрований на власній меті, то життя в чужій країні стає легшим.

Що найцінніше ви здобули завдяки роботі й навчанню в США?

Великий особистісний ріст, який вартував багатьох зусиль — я покращила англійську, навчилась писати правильні й хороші дослідницькі роботи та склала всі американські екзамени. Це вимагає посидючості та дисципліни, коли ти просто змушуєш себе сидіти й вчитися.

Ще я зрозуміла свої ліміти та максимуми. Коли я вступила на резидентуру, то думала, що мій шлях закінчений. Я так довго про це мріяла, йшла до цього три роки — і тепер можу насолоджуватися життям. Але це лише початок нового шляху, моє особистісне зростання продовжується. Цей досвід дозволяє по-іншому дивитися на життя й виходити за свої межі.

Як ваш досвід у США допомагає керувати ініціативами в Україні — платформою INgenius та місіями Face to Face?

В INgenius завдяки американському досвіду я придумую цікаві проєкти, яких в Україні ще немає. У місії Face to Face розуміння двох систем допомагає з’єднати американські та українські команди, щоб ми разом допомогли пацієнтам. Це не тільки мовний бар’єр, а й різний підхід до роботи. Тому без мого досвіду важко пояснити різним командам, як краще вчинити у тій чи іншій ситуації.

Що для вас особисто значить бути українською лікаркою в США?

Скільки б ти не жив у США, ти виходець звідкись, представник своєї культури. Я як українка завжди показую наші позитивні сторони й часто приношу солодощі колегам, щоб розказати про наші традиції.

Американці люблять жарти про вихідців зі Східної Європи. Але зараз для них питання України є гострим, вони не забувають про війну, часто про неї питають. Я стараюсь багато розповідати про наші місії Face to Face, жахіття війни і як Росія обстрілює Київ, де живе моя сім’я.

На моєму шляху траплялись українці, які розповідали погане про Україну. І це завжди виглядає недобре. Взагалі американці та їхня культура любить позитив. І ви завжди матимете набагато кращий вигляд в очах інших, якщо позитивно розповідатимете про свою країну навіть, якщо всередині душі маєте іншу думку. Це дуже важливо.

Які ваші плани на найближчі роки?

Зараз я сконцентрована на тому, щоб закінчити резидентуру. Я все ще думаю про те яким буде мій подальший шлях — чи я йтиму на спеціалізацію, і якою вона буде. Зараз світ дуже нестабільний.

Мені хотілося би більше часу проводити в Україні але, на жаль, з резидентурою це дуже важко. Я стараюся приїжджати в Україну, коли у мене є канікули, хоча б на тиждень, щоб трошки відчути життя тут і не зовсім від нього відставати. Мені не хочеться бути людиною, яка не розуміє, чим живуть українці.

Я продовжуватиму свою соціальну та волонтерську роботу в Україні і сподіваюся, що місії Face to Face триватимуть. Бо навіть, якщо війна закінчиться сьогодні, то пацієнтів буде дуже багато. І їм потрібна буде допомога.