Ірландський режисер Гар О’Рурк поданий на «Оскар» за документальний фільм про український санаторій, і це його друга стрічка, знята в Україні. Інтерв’ю

Як ви обрали кар’єру режисера-документаліста?

Я погано вчився в школі, у мене були жахливі оцінки. Тож шанси вступити в університет в Ірландії були невеликі. Я переїхав у Лондон і вступив там у Кінгстонський університет: до моїх попередніх академічних результатів там було байдуже. Мене завжди цікавило кіновиробництво, але я не зміг переконати батьків, що маю цим займатись. Тож я вивчився на ландшафтного архітектора, але працював за фахом зовсім недовго. Натомість я вирішив податися в світ і з’ясувати, що мені добре вдається. І протягом чотирьох років я спробував величезну кількість робіт: був інструктором зі спорту просто неба, рятувальником, барменом, офіціантом, навіть велосипедистом-рикшею.

Одного разу я подивився короткометражку Таміра Московічі «Міські розбійники», і вона справила на мене настільки потужне враження, що я подумав: мені слід робити документальні фільми, це і є те, що найбільше мене цікавить. Тому у 24 роки я переїхав до Канади: у мене був один контакт, який я мав будь-де у кіноіндустрії, і ця людина працювала саме в Торонто. Це був мій єдиний квиток у галузь. Крім того, в Канаді було набагато більше можливостей, ніж в Ірландії. Тож я пішов працювати в кіноіндустрію — на найнижчі посади. Я робив буквально все, що мені дозволяли: був асистентом продюсера, другим або третім асистентом оператора, відеографом для комерційних і корпоративних зйомок. Аби заробити на власну камеру, я працював додатково: знімав весілля. Там я опанував багато навичок, що стали корисними для документального кіно: зйомку під тиском часу, навчився перебачати потрібний момент й досягати максимуму при найменших технічних можливостях.

Потім заснував власний відеопродакшн і робив корпоративні відео, рекламні ролики, кліпи. Згодом я повернувся до Ірландії, деякий час працював у своєму відеопродакшні, згодом мене запросили співпрацювати з відомою ірландською кінопродюсерською компанією Venom Films. Якось продюсер запитав, чи є в мене ідея для свого документального фільму. І вона в мене була: це був задум «Качалки» — короткометражки про тренажери просто неба в київському Гідропарку. Це було 7 років тому, відтоді я зняв 3 документальні стрічки.

Як ви знайшли фінансування для своєї першої стрічки?

Ірландцям пощастило: наша країна цінує культурне виробництво, багато грошей спрямовує на підтримку кінематографістів. Попередній президент Майкл Гіґґінс у 1990-х роках був міністром культури, і він усвідомив: Ірландія ніколи не буде жорсткою силою, ми маленький острів без потужної армії. Натомість ми маємо культурний експорт, і повинні вкладати гроші, щоб мати вплив у світовій культурі. Мій перший фільм отримав державне фінансування для короткометражного документального кіно — зокрема, допомогло те, що я був у відеовиробництві вже близько 4 років, а компанія-продюсер Venom Films є дуже відомою.

Як ви обираєте теми, країни й локації для своїх фільмів?

Варто обирати те, що тобі самому цікаво. Не те, чого очікують інші, і не те, що просто є твоєю зоною комфорту. Ти маєш кидати собі виклик. Думаю, мені слід обирати більше ідей англійською: три фільми я робив іноземними мовами, це важко. Втім, це також частина мого виклику.

Ідея «Качалки» виникла так: мій брат 6 місяців жив у Києві й ходив на тренажери в Гідропарк. Якось він надіслав мені відео, і це мало просто шалений вигляд: така супермаскулінна, майже агресивна атмосфера. Я подумав, що там може бути і трохи комедії, і глибини, не просто велетенські хлопці. Мені сподобалася тамтешня спільнота.

Ідея «Санаторію» з’явилась під час пандемії COVID-19 та карантину, коли не можна було виходити з дому. Життя призупинилось, був час подумати про минуле й майбутнє. І саме тоді я відкрив для себе чудовий світ санаторіїв: мій український друг розповів про деякі. Я почав досліджувати цю тему і знайшов санаторій «Куяльник» в Одесі, побачив кілька фантастичних фото цього місця — і вже за 4 тижні приїхав в Україну. Я відвідував цей санаторій: 10 днів жив там і проходив усі процедури: гідромасаж, електромасаж, соляну терапію. Я навіть спробував грязьову ванну, це досить приємно.

Ідеї фільмів виникають з того, що бентежить мене особисто — часто несвідомо. «Качалка» була способом дослідити мачизм. Я походжу з досить такої мачо-родини. Я ніколи особливо не відчував себе таким і хотів побачити, що за цим стоїть. У «Санаторії» було цікаво, як ми зцілюємося, і як використовуємо для цього гумор — навіть у найтемніші часи, як це зараз роблять українці.

Проте іноді ідеї надходять нізвідки. Цього року я отримав імейл від англійця, який написав: «Я бачив твій фільм на BBC, і в мене є ідея, яка відповідає твоєму почуттю гумору й інтересам». Ідея мені сподобалася, я зв’язався з ним, і ми вже офіційно подали заявки для пошуку фінансування цього документального фільму.

Яким було ваше перше враження від Києва та України?

Вперше я приїхав в Україну взимку 2018 року, щоб підготуватись до зйомок «Качалки». Було темно й морозяно, я одразу поїхав у Гідропарк та побачив картину: велетенський чоловік близько 2 метрів зростом тренується без сорочки, а з його спини йде пара! Це було схоже на божевілля та дуже відрізнялось від усього, що я бачив вдома в Ірландії — хоча розумію, що і для України це нетипова ситуація. А якось мене вмовили стрибнути в крижану річку абсолютно голим. Коли я зробив це, люди, що мене вмовляли, теж стрибнули — але чомусь не голі. Я не розумів, що відбувається, але швидко закохався в Україну.

Я знайшов там кількох друзів — вони допомогли краще зрозуміти країну та культуру, місцевий контекст. Це дуже важливо для режисера.

В Україні я був зачарований буквально всім, що бачив: наприклад, помітив, що у кав’ярнях і супермаркетах люди дуже якісно виконують свою роботу — в Ірландії чи Португалії, де я живу зараз, нечасто зустрінеш таку турботу, зосередженість і рівень сервісу.

Ви фільмували «Санаторій» вже під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Як вам це вдалося?

Ми досліджували цю тему майже за рік до повномасштабного вторгнення, я провів деякий час у санаторії, знайомився зі співробітниками та гостями. За кілька місяців до вторгнення почались пошуки фінансування: Venom Films фандрайзили через різні організації в Ірландії. Також ми розглядали копродукцію з BBC і мали копродюсерів у Києві — 2332films.

Потім почалось повномасштабне вторгнення, санаторій закрився, і ми подумали: зняти фільм тепер неможливо. Через 7 місяців все змінилося: санаторій поновив роботу, я знову поїхав туди — і побачив вже нову історію. Тепер вона була не просто про зцілення, а про людську стійкість, коли звичайні речі стають надзвичайними, і життя триває попри все. Це відчувалось буквально у всьому: наприклад, коли літні пані наносять на себе лікувальні грязі, а за ними видніється дим після обстрілу Одеси. Попри війну, люди просто хочуть жити.

Ті, хто не був в Україні під час війни, часто думають, що там лише руйнування та смерть. І це дійсно частина реальності, але мені хотілось показати повсякденні моменти, близькі кожному. Наприклад, в Ірландії немає повітряної тривоги та вибухів поблизу, але багато хто може впізнати себе в герої, який приїхав у відпустку разом із матір’ю, і вона дратує. Зрештою у фільмі з’явилось багато різних шарів — тих, яких не було в початковому задумі.

Знайти фінансування було дуже складно: тому що документальні стрічки — це не ігрове кіно з написаним сценарієм, ми маємо зафіксувати усю історію героїв у теперішньому часі, а робити це у зоні обстрілів вкрай важко. Тож потрібно було кілька місяців, щоб переконати донорів. Оскільки я вже зняв один фільм в Україні і бував там кілька разів після повномасштабного вторгнення, донори відчули, що я розумію ситуацію, і ми зможемо це зняти. Зокрема, завдяки нашим копродюсерам в Україні, бо важливо мати досвідчених партнерів, які допомагають на місці.

Скільки часу знадобилося, щоб зняти й змонтувати «Качалку» та «Санаторій»?

«Качалку» ми зняли за 4 дні, «Санаторій» — за 45. Але перед зйомками завжди є довгий період підготовки, коли ми досліджуємо тему, прописуємо, якою має бути історія, картинка, звук. Мені подобається мати чітку арку в голові: починаємо історію тут і вирушаємо у подорож у певну точку. І тільки на монтажі ти знаходиш різні зв’язки, про які навіть не думав раніше. «Качалку» змонтували за 2,5 тижні. На монтаж «Санаторію» пішло 23 тижні, адже нам довелося зробити дві версії: одну — для кінофестивалів, другу — для трансляції у програмі документального кіно ВВС Storyville.

Зазвичай, режисери мають свої секрети роботи з людьми. Які маєте ви?

Мені допомагає те, що я ірландець: ми дружелюбні, не маємо складного его, нам цікаві інші, ми швидко налагоджуємо зв’язки.

Ще допомагає досвід: я багато працював у ресторанах і барах, коли мені було 20, і там навчився розуміти людей, контактувати. У роботі документаліста вміння налагоджувати контакт дуже важливе: від того, наскільки комфортно герої історії почуватимуться перед камерою, залежить кінцевий результат.

Тому я починаю будувати зв’язок із героями задовго до початку зйомок: розмови через зум, неформальне спілкування. Коли знімаю, намагаюся бути невидимим. Іноді я справді керую сценою, а часом пробую вхопити момент, щоб все було живим та невимушеним. Це складно: я хочу, щоб все мало якнайкращий вигляд, ми з оператором думаємо про композицію та кадр, але водночас враховувати, що кожного разу, як ти переставляєш камеру, ти нагадуєш героям про її присутність.

Ви підтримуєте зв’язок зі знайомими з України?

Так, підтримую зв’язок із людьми, з якими працював. Листуюся з Сергієм — місцевим продючером і перекладачем, що надзвичайно допоміг у зйомках «Санаторію» та «Качалки». Він часто розповідає мені українські новини. Спілкуюсь із Денисом Мельником, який був оператором у «Санаторії». Листуюсь із деякими героями, але вони не розмовляють англійською.

Чи знайомі ви зі Мстиславом Черновим — українським режисером, який також претендує на «Оскар» у тій же номінації за фільм «2000 метрів до Андріївки» і вже отримав його за «20 днів у Маріуполі»?

Цього року я їхав потягом із Варшави до Києва разом із ним, ми чудово провели час. Мстислав — приємна людина та важливий режисер України. Усі, хто проходив повз нас у потягу, впізнавали його та хотіли поговорити. Ми були разом на фестивалі Docudays кілька днів. Я вважаю, що він фантастичний посол України у світі.

Ви знімали в Україні до повномасштабного вторгнення Росії та після його початку. Чи помітили різницю в людях?

Безумовно. Але багато що залежить від обставин: ти можеш бути в Києві в день після жахливого обстрілу — і тоді це відчувається сильніше. Моє загальне відчуття: люди надзвичайно добре справляються з повсякденним життям, але кожен несе в собі травму, і це має дуже сильний психологічний вплив, я бачив це в обличчях людей — навіть просто через те, що українці щоночі через обстріли не можуть нормально поспати.

Цього літа я гуляв вулицями Києва з другом, і почалась повітряна тривога. Друг продовжив розмовляти зі мною так, ніби навіть не помічає цього. Важко уявити, щоб це стало нормою для мене. А для українців стало — адже вони чують тривогу щодня протягом майже чотирьох років. Дивовижно, що при цьому вони справляються з повсякденням, працюють, живуть нібито звичайне життя. Але кожен несе в собі травму, яка впливає. Я бачу це на обличчях.

Я намагався показати це у «Санаторії»: коли в Одесі була повітряна тривога і потім здаля лунали вибухи, люди не були налякані, не тікали. Мені здається, що українці були стійкими і до початку війни, а вона лише проявила, наскільки вони ментально сильні.

Не знаю, як би в інших країнах реагували на ці ситуації. Я завжди про це думаю: якби на Ірландію летіли ракети та дрони, як би ірландці реагували? І не маю жодного уявлення. Але не думаю, що ми були б такими спокійними. Я захоплююся здатністю українців адаптуватися.

Ви відзначили, що українців та ірландців об’єднує почуття гумору. А які ще спільні риси ви бачите?

Можливо, це відсутність порожніх слів. Українці досить прямі — як і деякі ірландці. А ще у наших країн схожий досвід: Ірландія була колонією Британії й теж зазнала насильства. Так само Україна, яку в різні моменти історії поневолювали різні імперії.

Раніше у світі було багато емігрантів з Ірландії. Чи зупинився цей процес? У 1970-х роках існувала програма ірландського уряду, спрямована на повернення емігрантів додому. Їм пропонували безкоштовну освіту або робочі місця. Як із цим зараз? І якими були ваші причини переїхати до Лісабона? Чому саме він?

Ірландія історично була бідною країною, тому люди постійно емігрували. Нова велика хвиля еміграції почалась під час світової рецесії у 2007 році: люди знову їхали з Ірландії до Австралії, Канади чи Америки. Хтось із них згодом повернувся додому, хтось ні.

Молодим людям складно в Ірландії: зарплати там досить хороші, але життя дороге. Є дефіцит житла, і ціни на оренду неймовірно високі. Якщо ти молодий, у тебе немає стабільної роботи з хорошою зарплатою, тобі майже неможливо орендувати окрему квартиру. Доводиться жити разом із іншими людьми, але навіть це дорого. Це одна з причин, чому люди їдуть.

Я 7 років жив у Дубліні, а потім відчув, що настав час змін. Ненавиджу цей вислів, але я прагнув «перевинайти себе». І закохався в Португалію: культуру, клімат і більш збалансований спосіб життя. Я переїхав сюди близько року тому. Це чудове місце, тут хороша кіноспільнота. А ще є велике дружне українське ком’юніті.

Можливо, я повернуся до Ірландії. З одного боку, зміна картинки та оточення дає поштовх до натхнення, освіжає погляд — а це важливо для митця. Але водночас я почуваюся винним, живучи тут — адже у португальців та сама проблема, що і в Дубліні. Місцевим важко орендувати житло, життя тут для них часто надто дороге. Так сталося, бо Португалія вітала іноземних інвесторів і останні 10 років без регулювання видавала золоті візи та дозволи на подобову оренду житла туристам.

Ви говорите ірландською? Чи розмовляли ваші батьки ірландською з вами?

В Ірландії національна мова — ірландська, але всі розмовляють англійською. Я лише трохи говорю ірландською. Але моя мати вільно розмовляє: в Ірландії є регіони, де говорять виключно ірландською, вона працювала в одному з них і користувалась ірландською щодня.

Останніми роками посилився інтерес до ірландської мови. Одна з причин — гурт Kneecap. Це три хіп-хоп виконавці з Північної Ірландії, які розмовляють лише ірландською і стали надзвичайно популярними в світі. Вони зняли біографічний фільм, який отримав нагороду на Sundance. Їхня музика ірландською, і це надихає молодих ірландців більше вивчати свою мову.

Ірландія висунула на «Оскар» ваш «Санаторій» — фільм іноземною мовою. Чи є це частиною політики мультикультурного кіновиробництва?

Ірландія маленька, ми не виробляємо багато фільмів. За останні три роки був один фільм номінований, а минулоріч один фільм пройшов у шортліст — це повертає нас до цінності підтримки культури, зокрема кіновиробництва, це дійсно відчувається в Ірландії. Ми нація оповідачів, це в нашій крові — розповідати історії. В ірландському пабі ви дуже рідко почуєте, як люди обговорюють ідеї, зазвичай вони розповідають історії.

Я вважаю, що «Санаторій» — український фільм. Найбільше його люблять саме українці — вони відчувають у ньому щось особливе, своє. Тож дивовижно, що Ірландія обирає такі проєкти, аби вони представляли країну на «Оскарі». Можливо, ірландці в цьому сенсі унікальні: ми цікавимося іншими країнами та їхніми культурами, бо культурно ми дивимося назовні.

Що для вас означатиме номінація на «Оскар»?

Я не шукаю публічного визнання, хоча це інколи приємно. Мене цікавить, чи може номінація на «Оскар» допомогти мені робити більше цікавих проєктів. Слава і успіх — це щось тимчасове й нестійке. Важливіше — послідовно втілювати ідеї, в які віриш. А в цьому успіх фільму може допомогти всій команді, яка над ним працювала. Англійською кажуть: «Хвиля, що здіймається, піднімає водночас усі човни».

Для его було б чудово колись здобути «Оскар», але я впевнений: якщо це станеться, то є вірогідність, що наступного дня я можу прокинутися пригніченим. Я чув багато історій людей, які казали: «Я отримав „Оскар“, але через два тижні ненавидів себе». Це гарна мета, але нагороди — то побічний продукт діяльності, а не причина, чому я щось роблю.

Останній фільм ви знімали в Італії. Про що він, і коли ми зможемо його побачити?

Він називається «Облога Раю», дія відбувається в Чинкве-Терре, надзвичайно популярному туристичному місці на узбережжі. Це свого роду трагікомедія: фільм відображає можливості та виклики туризму. Адже багато де в Європі надмірний туризм став проблемою: у світі стає все більше представників середнього класу, які мають можливості подорожувати та хочуть побувати скрізь.

Зараз активно розвивається штучний інтелект і пов’язані з ним технології. Як, на вашу думку, це вплине на кіновиробництво? Чи переживаєте, що ШІ може забрати у вас роботу?

Думаю, ШІ неминуче увійде в усі галузі. І у мистецтво також — цьогоріч на кінофестивалі Tribeca в Нью-Йорку показували короткометражний фільм, повністю створений штучним інтелектом. Це дуже захопливо, що ШІ дає можливість візуалізувати будь-що, маючи навіть невеличкий бюджет, проте я б не хотів дивитись такі фільми. Як на мене, щоб мистецтво було справжнім і вартісним, у процесі має бути якась складність: воно передбачає боротьбу всередині нас, а ШІ цю боротьбу усуває. Тож я не відчуваю резонансу з речами, створеними настільки легко.

Мене найбільше цікавить документальне кіно, а це завжди щось справжнє, людське, автентичне. Тож, можливо, документалістика — одна з найбезпечніших у цьому сенсі категорій у кіноіндустрії.

Якщо мистецтво має бути з боротьбою, то яка боротьба є у вашій роботі?

Є багато складнощів: важко отримати кошти на фільмування, довго подавати заявки стрічок для пошуку фінансування, а потім — на кінофестивалі, на зйомках щось може піти не так, хтось у команді хворіє, трапляється жахлива погода. А мені як режисеру інколи складно уникати упереджень — хибних уявлень про якісь явища: митець має ставити все під сумнів, адже краса створення нового полягає саме у дослідженні.

Чи мрієте зняти фільм на якусь конкретну тему?

Я стаю трохи одержимим ідеями на деякий час, втілюю їх, а потім захоплююсь новими. У мене є мрії, навіть багато мрій. Але я не маю однієї єдиної теми, яку мрію зняти. Мені вже і так дуже пощастило робити те, що люблю, тому я намагаюся не бути занадто жадібним у своїх амбіціях.

Ви звучите як щаслива людина, повністю задоволена життям.

Щодо роботи та кар’єри — так, на 100%. Коли знімаю фільм, це стає всім моїм життям, але поза зйомками я вмію насолоджуватися та намагаюся уникнути перевтоми. Кар’єра, яку обрав, справді підходить для моєї особистості: я допитливий, люблю слухати інших, цікавлюся людьми. У процесі створення фільму сходиться все, що мені цікаво: сторителінг, занурення в різні культури, музика, фотографія. А коли фільм готовий, результат може мати позитивний вплив на людей: навіть якщо просто хтось 10 хвилин почувається чудово після перегляду кіно або воно змушує замислитися про важливе.