Мурали Олексія Бордусова є у 21 країні світу. Як він прийшов від київських графіті до проєктів у Парижі, Сеулі та Нью-Йорку?

Олексію Бордусову — 45. Він народився в Києві в родині інженера та медикині. З дитинства хлопець багато малював, а після школи вступив на архітектурний факультет Академії мистецтв. Вже на другому курсі університету Бордусов зрозумів, що архітектура — занадто інженерна професія, і він хоче бути художником. З кінця 90-х Олексій почав малювати графіті на вулицях і знайшов однодумців у Київському графіті клубі, одним з яких був Володимир Манжос. Згодом хлопці створили артдует Interesni Kazki. Вони відмовилися від літер і почали малювати справжні візуальні історії — казки з відсиланнями до науки, світової культури та міфології. На стиль дуету вплинули латиноамериканський та бразильский стріт-арт. У 2016-му дует розпався, Бордусов та Манжос почали сольну кар’єру.

З роками стиль Бордусова змінювався: від умовної стилізації — до гіперреалістичної деталізації. В його роботах можна побачити космос, релігію, міфи й наукові гіпотези — усе, що допомагає осмислити Всесвіт. Працює Aec по-різному: на муралах — акрил, у студії — акварель, туш, олія. Але завжди — пензлем, що не властиво для стріт-арту. Його візуальні образи перегукуються з творчістю Босха, Гої, Далі, Рівери, Мебіуса, Гауснера.

У 2021 році вийшла монографія Бордусова «Mythgazing» з найважливішими роботами художника за десятиріччя. Його Мурали можна побачити на 5 континентах: від Франції до Індії, від Бразилії та США до Південної Кореї.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року Аec зустрів на Канарських островах (Тенеріфе, Іспанія), де готувався до виставки. Вже у квітні провів персональну виставку Victoria у Відні в галереї Ag18 Gallery, присвятивши її спротиву російській агресії. Зараз Бордусов мешкає на Тенеріфе і працює з бронзовою скульптурою і живописом, вартість його робіт сягнула $40 тисяч доларів.

Про початок шляху

Мені було 10 років, коли мама відвела мене в художню школу. Їй здавалося, що я непогано малюю і треба це розвивати. Але там все виявилось зовсім не так, як я собі уявляв. Я чекав мольбертів, пензлів, художників у беретах. А замість цього — приходить вчитель і каже: «Малюй пальцями. Мочи руки у фарбу — і вперед». Не те, щоб я боявся забруднити руки, просто очікування і реальність не збіглися. Я прийшов додому і сказав мамі: «Я туди більше не піду. Це якась маячня».

У 1999 році я почав цікавитися графіті та пробував писати свій нікнейм Alex на парканах. Надихався американським та бразильським графіті, тематичними закордонними журналами. Тоді я познайомився з ролером Марком Пустовітом, який і заснував київський графіті-клуб. В клубі ми об’єдналися в графіті-банду ще з 8 хлопцями та назвалися Ingenious Kids. Вночі малювали на потягах, на парканах і будівлях, тікали від поліції. Намагалися вимахуватись перед іншими графіті-командами: у кого крутіший стиль, малюнок. Спершу вдома малюєш ескізи на папері. А потім — паркан і спрей. Головне — бігти від поліції так само стрімко, як і малювати.

Про феномен артгурту Interesni Kazki

У 2005 році ми з Манжосом здружилися і вирішили відокремитися від усіх: почати власний шлях. Гадаю, наш феномен успіху в тому, що ми змогли поєднати свої стилі без суперництва. Малювали фрістайлом, не обговорюючи деталей, — це якось органічно складалося в єдину картинку. Можливо, саме ця легкість стала основою спільної роботи. Ми намагалися поєднати в муралах своє уявлення про наукову фантастику, міфологію, філософію та українську й світову культури.

Тривалий час нам замовляли розписувати комп’ютерні клуби. На це ми витрачали не більше двох днів, і кожен отримував по $100. Нас знаходили за рекомендаціями. Замовлення — це була радше можливість. Ми робили їх, щоб заробити та щоб залишилася фарба для втілення своїх ідей. Малювати йшли на Либідь. Це така київська річка, уздовж якої багато бетонних стін. Це були нелегальні мурали, але поліція туди майже не заходила. Ідеальне місце для стріт-арту.

Про вихід IK за кордон

Нашим першим проєктом за кордоном став фестиваль у Валенсії у 2009 році. Нам оплатили дорогу і проживання, але гонорару не було. Натомість дали повну свободу, лише з мінімальною тематичною прив’язкою: «Намалюйте щось у дусі політехнічного університету, на чиїй стіні ми й малювали». У мене вийшов робот, який створює креслення, а Володимир додав персонажа-науковця. Після цього нас почали кликати на всі відомі стріт-арт фестивалі світу.

У той період ми також багато працювали в Україні. Робили оформлення інтер’єрів, зокрема в торговому центрі «Більшовик» — зараз він називається «Космополіт». Ми почали там працювати у 2007-му і малювали до 2011-го, загалом створили в ньому 8 робіт. За кожну платили по 4 тисячі доларів.

Взимку 2010 року зробили першу сольну виставку Interesni Kazki в Ліоні, в галереї ALL OVER. Це була невелика галерея, ми жили там два місяці, малювали, готували експозицію. Три роботи продалися.

Про вплив латиноамериканської культури

Мексиканська культура, в яку я занурився на All City Canvas в Мехіко, справила на мене дуже сильне враження. Мексиканський муралізм забарвлений політичними темами. Захопили роботи Сікейроса, Ороско, Рівери. А ще неймовірно глибоким видалося їхнє минуле — фольклор, культура ацтеків і майя. Не лише культ смерті, про який усі говорять, а цілий пласт міфології та образності. Тоді сталося дещо важливе: я почав малювати на стінах пензлями. Хотів досягти максимальної деталізації.

Про дебют у США

Пам’ятаю нашу першу поїздку до США у 2011 році: нас зупинили на паспортному контролі. Сумнівалися, чи пускати — мовляв, надто молоді, контракту як такого немає, що ми там узагалі плануємо робити? Розпитували, попереджали, що нас можуть обдурити, радили повернутися. А ми вже стоїмо в США, на кордоні. Прикордонник питає: «Чому вас запросили? Звідки вас знають?» Я відповідаю: «Так ми відомі». А він посміхнувся: «А, ну якщо відомі — тоді проходьте».

Так ми опинилися на Wynwood Walls Project Тоні Голдмана. Така собі галерея просто неба, де занедбані складські стіни стали полотнами для найвідоміших вуличних художників світу. За 2 роки ми повернулись на Wynwood. Відтоді ми малювали в США понад десяток разів.

Про найскладнішу, найдорожчу та найулюбленішу роботу

Мурал «Ікарус» у Мехіко, який я малював у 2017 році, — одна із найекстремальніших робіт. Будівля була величезна — поверхів п’ятнадцять. Малювати доводилося із підвісної люльки, яка весь час хиталася. Одного разу вона різко з’їхала вниз і вдарилася об стіну. Добре, що це було на нижньому рівні, і я не постраждав. Але після цього ще кілька днів довелося доробляти малюнок — я постійно був у стресі.​​ Іронія долі, та там був персонаж Ікарус, що падає вниз із крилами й шлейфом вогню за спиною. Ніби бізнесмен, який летить вниз, втрачає гроші. Мені тоді подобалась тема краху, падіння з вершини.

Найдорожчу роботу я зробив у 2024. Це було полотно для компанії зі США Mailchimp Intuit. Вони займаються розробкою софту для великих бізнесів. Я створив Mysterious Event In the Valley для їхнього нового офісу в Атланті. Малював його тут, в Іспанії, потім скрутив, запакував і надіслав до Америки. Проєкт обійшовся їм в $40 тисяч.

Здається, завжди женешся за досконалістю, і кожного разу думаєш, що саме найсвіжіша робота — найкраща. Та проєкт для готельного комплексу у джунглях Кінтана-Роо Time Gate, — це один із моїх найулюбленіших. Мені дали повну свободу — навіть цю стіну, яку побудували, я сам розробив її конструкцію, форму, креслення і передав будівельникам. Люди, які живуть у цьому курорті, йдуть цією стежкою і бачать мурали посеред джунглів. Ідея мого муралу — двері, портал крізь час. Під час створення цієї роботи я раптово усвідомив, наскільки інакше плине час у джунглях у порівнянні з метушливим містом. Там відчувався дух культури Майя. Місцеві мешканці досі мають зовсім інше ставлення до часу ніж туристи.

Про відомі персоналії в муралах

Ліцей Флоренції запропонував зробити роботу про Маргариту Хак, італійську науковицю, яка популяризувала астрономію. Спочатку я сумнівався: подумав, що, мабуть, не варто — усе ж таки це прив’язка до особистості, а я зазвичай цього не роблю. Та коли почав досліджувати, хто вона, що робила, — виникло кілька ідей. І ще важливо: ніхто не вимагав від мене прямого портретного зображення. Я поєднав її образ з образом Амон Ра — єгипетського бога Сонця. Мені стало цікаво, що в певний період історії єгипетська й антична культури частково перетиналися. Амон Ра — бог неба й зірок, і цей символізм чудово римувався з її науковою діяльністю. Вони схвалили мою ідею та ескіз, і запросили мене реалізувати проєкт. Я працював над муралом близько двох тижнів. Гонорар становив 6 тисяч євро.

Про те, як народжується ідея

Всі образи виникають із підсвідомості. Я намагався якось пояснювати собі, звідки, але це неможливо. Іноді це бувають сни, іноді — просто ти йдеш чи катаєшся на велосипеді, і раптом у тебе виникає ідея: «О, чому я до цього не додумався раніше?». Я приїжджаю додому і замальовую ідею в якийсь простий нарис.

Про реакцію оточення на процес

Зазвичай люди демонструють зацікавленість, але є й винятки. Пам’ятаю, коли років із 12 тому малював у Москві, до мене підійшла жінка й запитала: «А чому ти в центрі Москви малюєш якийсь казахський узор?» Це був такий чистий шовінізм. У Г’юстоні якось підійшов чоловік — явно агресивний — і почав докоряти: «Тобі лікуватися треба».

Взагалі нерідко люди жартома питали: «Під чим ти? Що в тебе в голові коїться?» А от в Індії все було зовсім інакше: люди просто обступили навколо й годинами спостерігали, як я працюю. Приносили їжу, напої, підтримували.

Про політику у власному мистецтві

Після 2014 року я повністю припинив будь-яку співпрацю з росіянами — просто відрізав усі проєкти, хоча запрошення ще надходили. Останній раз я малював у Москві у 2013-му — якраз за рік до анексії Криму. І навіть тоді вже було відчуття, що щось зміниться. Інша атмосфера, інші настрої. Варто було заговорити про Україну — і відразу з’являлись імперські заяви. Це мене обурювало.

Мурал «Святий Юрій» я зробив у 2014 році в Києві — просто під час вторгнення. Там було багато українських символів: сокіл, козак, який розрубує змія. Хотілося створити образ сили, захисту.

Але після того я вирішив відійти від прямолінійних образів. Мені це стало здаватися кон’юнктурним. Тоді ніхто не просив, я сам вирішив. І зробив усе власним коштом: фарба, підйомник, підготовка стіни — загалом витратив п’ять тисяч євро. Просто здавалося, що інакше не можна.

Про зміни у творчості в пандемію

У 2019-му я перейшов від акрилу до олійних фарб. Техніка відчутно впливає на все: на образи, на формоутворення, на сам підхід. Почалася пандемія — і вона створила ідеальні умови для зосередження на студійній роботі. Я взагалі не робив муралів. Просто сидів у Києві, на Виноградарі, у своїй квартирі-студії, і малював полотна. Це був період камерної, тихої праці, коли можна було повністю зануритися у процес. Без жодного зовнішнього руху.

Про еміграцію

Я не планував еміграцію. Ми з дружиною виїхали до Іспанії ще за місяць до початку повномасштабного вторгнення, бо я готував персональну виставку у Відні, й знайомі запропонували зупинитися на Тенеріфе. Я планував створити тут кілька нових робіт, і почалася війна. Ми вирішили не повертатися: в Україні у нас уже не було власного житла. До цього я бував на Тенеріфе — у 2021 році приїздив сюди на художню резиденцію і вирішив повернутися ще раз. Тут ідеальне місце, щоб зосередитися.

Еміграція мене змінила, хоча я ще не цілком усвідомив, наскільки глибокими є ці зміни та як саме вони впливають на мою роботу. Місце, де я живу зараз, — кардинально інше, ніж Київ: інший клімат, інші природа, культура, менталітет, ритм життя. Вже не кажу про мову, яка мені дається складно, а без неї важко інтегруватися.

Для мене рутина є важливою. Вона дисциплінує. У студії потрібно працювати навіть тоді, коли немає натхнення. Бо в процесі воно часто приходить. Це як мотор, який спочатку не заводиться, а потім починає працювати. Іноді допомагає, коли дивлюся роботи інших художників, іноді — книги або прогулянка в гори. Чіткого графіка я не маю: працюю щодня по 8–9 годин, просто в різний час доби, залежно від внутрішнього ритму.

Про виставку Victoria у Відні

Картини для Victoria я створив до початку війни. Лише одна написана вже у Відні та напряму пов’язана з повномасштабним вторгненням. Somnia Belli — я намалював уже в галереї, безпосередньо перед відкриттям. Проте тема боротьби, страху, пошуку сенсу, природи добра і зла — була в моїй творчості завжди. Мені було важливо говорити не про події, а про відчуття. Люди з тілами дерев, істоти з обличчям маски, дерева з вухами, будівлі, які не з’єднані між собою — цей світ водночас казковий і моторошний. Він вимагає не логіки, а чуття.

Як писала історикиня мистецтва Кія Валанд: «Мистецтво не може зупинити війну, але може дати нам паузу, шанс побачити ситуацію глибше та знайти надію». У цьому й полягає суть виставки «Victoria».

Із галереєю, як і завжди, ми працювали 50 на 50. Вона репрезентує мене, платить за оренду простору, оформлює роботи перед виставкою — натягує полотна, виготовляє рами. А потім ще й пропонує ці роботи своїм колекціонерам і покупцям. На мою думку, справедливо, що галереї беруть половину.

Про скульптуру

Із 2024 я почав створювати скульптуру — і мене це захопило. Довго не наважувався, було відчуття, що ще не готовий. Я не хотів просто повторювати у скульптурі те саме, що вже роблю в живописі — не хотів дублювати свою фігуративну мову в об’ємі. Підсвідомо, мабуть, ці ідеї поступово накопичувалися — і наприкінці минулого літа я просто купив глину й вирішив спробувати. І якось відразу дуже втягнувся: знайшов той підхід, який мені близький.

У скульптурі мені не цікава академічна анатомічність чи буквальна реалістичність. Для мене в скульптурі не сюжет головний, як у живописі, а сам процес формоутворення. Хоча, до речі, з того моменту, як я почав працювати з об’ємом, змінився й мій живопис: я став приділяти більше уваги формі, а не лише змісту, як раніше. І я вважаю це дуже позитивною зміною.

На Тенеріфе, де я зараз живу, є чудова ливарня — Esculturas Bronzo. Я приношу туди моделі з глини чи пластиліну, а вони знімають форму й відливають у бронзі. Вартість однієї копії — близько 1200 євро, залежно від розміру. Для бронзи я шукаю додаткові інвестиції. Якщо хтось вкладатиметься в мої скульптури, ми можемо домовитися про розподіл прибутку — 50 на 50.

Про самоідентифікацію

Я не хочу експлуатувати те, що я український художник, лише тому, що через війну до України та українських митців зараз більше уваги. Мені важливо, щоб мої роботи оцінювали об’єктивно — за змістом і якістю, а не з огляду на моє походження. Водночас я завжди з гордістю кажу, що я з України.