Від київських стін до Hermès: як український художник Waone перетворив стріт-арт на сучасну міфологію

У 1999 році двадцятирічний Володимир Манжос із мамою везли молодшого брата до цілителя в Київській області. В той час такі поїздки не були рідкістю: після розвалу СРСР так звані екстрасенси були дуже популярними. До того ж брат хворів із дитинства, і родина шукала альтернативні способи лікування. Напередодні Манжосу наснився сон: у напівтемному вечірньому будинку пролунав дзвінок у двері. За вікном був темний силует. Двері Володимир не відчинив — для нього в цьому була символіка: не миритися зі злом, не відчиняти йому двері. Наступного ранку цілитель, ледь глянувши на нього, сказав матері: «Все, він під ковпаком». Тоді Манжос, який вчився в аграрному університеті, тільки починав малювати графіті й несміливо відповів на запитання цілителя про майбутнє: «Мабуть, хочу бути художником». Цілитель запевнив його, що справжній митець має відчувати творчість як дар і бути до нього відкритим.

Манжос добре пам’ятає цей епізод, адже слова цілителя справдилися. Володимир став не просто художником, а всесвітньо відомим митцем. Свою стилістику він називає «сакральним сюрреалізмом». Він додає — сюжет виникає разом із деталлю, яка настільки точно підсилює сенс, що відчувається як супровід «згори».

1

Володимир Манжос народився у 1981 під Києвом. У родині, окрім нього, було ще двоє синів. Дитинство хлопчик провів у Яготині. Там його батько працював директором Яготинської птахофабрики — на той час однієї з восьми найбільших в усьому Радянському Союзі. У 1990–1991 роках батько домовлявся про експорт продукції з європейськими партнерами та отримував відсотки від угод. У 1994 році родина переїхала до Києва. В сім’ї не бідували — батько навіть колекціонував живопис і рідкісні православні ікони. В домі Манжосів було багато мистецьких альбомів та журналів із ілюстраціями. Саме так Володимир вперше зацікавився мистецтвом, і батько найняв йому приватного викладача з малювання. Проте у 1996 батько помер. Спершу родина жила на заощадження та гроші від продажу об’єктів нерухомості, а потім мати влаштувалася на роботу бухгалтером.

Після школи Володимир вступив до Національного аграрного університету на менеджера у сільському господарстві. Родина Манжосів мала в цій сфері знайомства і могла надалі допомогти з роботою. Та навчання для хлопця було виключно формальним. Сам університет, за його словами, не дав ані професійних амбіцій, ані глибоких вражень. Вже під час останніх курсів вишу Володимир серйозно готувався до вступу в художню академію: академічний рисунок, гіпс, композиція. Але коли дійшло до подачі документів, мати сказала: «Хочеш — плати сам». А таких грошей у нього не було. Через багато років вона пишатиметься сином і визнає його успіх.

А тоді мати не підтримувала його захоплення вуличним мистецтвом. «Всі нормальні діти навчаються, кудись на роботу влаштовуються. А ти що, все життя на парканах малюватимеш?» — казала вона.

Втім, вже тоді Манжос вперше побачив, що графіті може приносити дохід. У 2000 році він отримав замовлення від однієї державної структури, що працювала з молоддю — гонорар сягав 1500 гривень, доволі серйозна сума на той час. Робота була простою — намалювати графіті на стіні у колишньому Палаці піонерів. Але важливішим був сам факт: він вперше заробив мистецтвом.

У 2003–2004 роках, коли інші випускники аграрного університету шукали роботу за спеціальністю, Манжос не будував кар’єрних планів. Він малював. Заробляв — і знову витрачав усе на фарбу і життя. В цей період починав формуватися авторський стиль — на межі між тегами, пародіями на західних персонажів і власними графічними рішеннями.

2

В нульових у Києві стрімко набирала обертів культура графіті. Наприкінці 1990-х вона закріпилася як важлива частина молодіжної субкультури, що проникла в Україну із Заходу разом із хіп-хопом, рейвами, скейтбордингом, касетами Run DMC, Cypress Hill і фільмами типу Wild Style та Style Wars. Графіті стало своєрідним символом нової, вільної епохи — альтернативою пострадянській сірості. В Києві з’явилася спільнота «Київ Графіті Клуб». У ті роки це була єдина точка збору для стріт-ентузіастів: вони зустрічалися, приносили ескізи, переглядали зарубіжні журнали про графіті, обговорювали стилі. «Це було місце, де тебе могли знайти для замовлень», — згадує Манжос. Членський внесок становив 100 гривень на місяць, проте відкривав можливості заробляти.

Саме там на початку 2000-х Манжос і познайомився з художником Олексієм Бордусовим. На той момент у Києві ще не існувало поняття «стріт-арт» у сучасному сенсі. «Тоді існувала думка, що малювати щось за гроші — це лоховство, — сміється Манжос. — Справжні — це ті, хто малює для себе. Але згодом виявилося, що багато хто з цих „трушних митців“ просто були мажорами, яким батьки давали гроші».

З-поміж десятка учасників клубу лише двоє — Манжос і Бордусов — вирішили працювати разом. Друзями вони себе не називали, проте мали спільний інтерес до фігуративного вуличного мистецтва, великі амбіції та схожий світогляд. Спільно вони почали розвивати окремий напрям: складні, фігуративні композиції з філософськими й сюрреалістичними сюжетами. Їхній стиль відрізнявся від традиційного шрифтового графіті. Саме ця відмінність і сформувала дует, який у 2005 році отримав назву Interesni Kazki (ІК).

«Назва виникла як наслідок — стиль уже існував, — пояснює Манжос. — Нам потрібне було ім’я, яке б відображало характер робіт. Сюжети були химерні, метафоричні, як зі снів чи народних міфів, — справжні казки, але в нашій інтерпретації».

З розвитком стріт-арту в Україні сформувався і власний ринок із чіткими цінами — від 50 доларів за квадратний метр. З часом дует Манжоса та Бордусова почали знаходити професійні архітектори та дизайнери. Так, команда IK отримала замовлення на створення тла для пресцентру в адміністрації президента Віктора Ющенка.

Спроби легалізувати стріт-арт наражалися на бюрократичні та корупційні перепони: аби отримати державні замовлення, потрібно було дати відкат. Основний дохід художники отримували з приватних замовлень. Життя у 2005–2006 роках було непередбачуване: заробітки Манжоса коливалися від декількох тисяч до десятків тисяч гривень, іноді з тривалими перервами. Та він був переконаний, що мистецтво вулиці не підпорядковується жодним системам: ні політиці, ні рекламі, ні комерції. Художники IK вірили, що те, чим вони займаються, — це чиста творчість, позбавлена зовнішніх впливів та обмежень.

Першою легальною роботою дуету Interesni Kazki став мурал, який створили на замовлення рекламної агенції в межах проєкту, натхненного фестивалем «Каннські леви». Однак замість прямолінійного зображення левів або брендів, художники подали сюрреалістичну інтерпретацію теми натхнення та вразливості. Митці зобразили мавпу з барабаном і людину-вітер, яка здуває капелюха з мавпи. Роботу можна трактувати так: творчість і свобода думки здатні «здути» поверхневу суть суспільства, яке діє як мавпа з барабаном. Людина-вітер — уособлення митця, ідеолога, інтелекту.

А вже у 2009 році Манжос почав працювати за кордоном. У 2010 Interesni Kazki провели свою першу виставку у французькому місті Леон, в галереї All Over. Завдяки фестивалям Манжос познайомився з відомими стріт-арт митцями, такими як JR і Wheels. У 2011 році команда презентувала свої роботи на виставці в Мілані в галереї Avantgarden Gallery, що спеціалізувалася виключно на стріт-арті. Того ж року Манжос та Бордусов отримали запрошення на участь у проєкті Wynwood Walls у Майамі — одному з найвідоміших мурал-проєктів світу. Власник Тонні Голдман придбав місцеву промислову зону з наміром перетворити її на артпростір і вигідний район для нерухомості.

Проєкти у США показали, що вуличне мистецтво може бути потужним інструментом культурного та економічного відновлення депресивних районів. Часто інвестори скуповували цілими кварталами занедбану нерухомість, а залучення митців і графіті підвищувало привабливість простору — і, відповідно, ринкову вартість. Цікаво, що в 1960–80-х роках гонорари за подібні проєкти могли сягати 50–100 тисяч доларів, тоді як у 2000-х Манжос каже, що вони отримували лише 5–10 тисяч. Спрей-фарба значно здешевила та пришвидшила виконання робіт, і сам жанр став масовішим і доступнішим. Новий поштовх отримали проєкти, де митці почали малювати акриловими фарбами — це дало змогу створювати складніші композиції, працювати з фактурою та деталями, а також створювати більш довговічні роботи.

У 2014 році, коли Росія вперше перейшла до збройної агресії проти України, Манжос та Бордусов зробили серію муралів «Час змін». Перший мурал створили у Києві на вулиці Стрілецькій, другий — у Польщі за ініціативи Європарламенту, третій — вже для ЗСУ. Символіка незмінна: ведмідь, що мчить за жовто-блакитним вуликом, падає у прірву, а український козак у формі ЗСУ завдає йому фінального удару. «Це роботи про вибір, боротьбу й межу, за якою немає вороття», — каже художник.

Проте навіть мистецтво, що має на меті об’єднати, може зіткнутися з нерозумінням. «Зазвичай, коли люди бачать, як я працюю, ставлення дуже тепле — вони підходять, цікавляться, дякують», — розповідає художник. Але в Марокко він уперше зіткнувся з відкритим протестом: з натовпу почали лунати крики, бо на муралі зображено людину, яка стоїть на книзі — а для багатьох мусульман будь-яка книга асоціюється з Кораном, і таке зображення вважається святотатством. Це стало наслідком помилки організаторів, які незважаючи на попереднє затвердження ескізу міською владою, не врахували можливі культурні нюанси сприйняття. «Художник має бути чутливим не лише до форми, але й до культурної пам’яті простору, де він творить», — підсумовує Манжос.

Володимир згадує, що в цей період завдяки муралам їхнє ім’я стало впізнаваним у ключових мистецьких центрах Північної Америки та Європи, а куратори почали визнавати їх як «першу хвилю» сучасних українських муралістів. Але у 2016 році гурт IK розпався: кожен волів працювати окремо. Waone продовжив сольну кар’єру.

3

Після 2015 мурал-арт стає занадто комерційним, орієнтованим на масового глядача та соцмережі. Успіх почали вимірювати лайками в Instagram, а зміст творів поступово витіснили банальні портрети та прикрашання фасадів. Початковий протестний і незалежний характер муралів змінився на маркетинговий інструмент. У Манжоса настала творча криза. Поворотним моментом для нього стала участь у німецькому проєкті Stand Wand Kunst — саме там, у період особистих і творчих сумнівів, він пережив внутрішню трансформацію. Цей досвід змусив його по-новому поглянути на мурал і мистецтво загалом.

Духовність Манжос шукав через йогу, вегетаріанство, ретрити до Індії та християнство. «Мій духовний шлях не був лінійним. Я ходив і до протестантських церков, і до кришнаїтів, а православ’я прийшло через сімейні традиції та цікавість до священика, який став для мене авторитетом. Так формувався мій особистий мікс вірувань і художніх практик», — розповідає Манжос.

Восени 2017-го до Києва приїхав режисер Девід Лінч у межах презентації свого фонду трансцендентальної медитації. Фонд Лінча займається трансцендентальною медитацією, допомагає ветеранам війни, біженцям і жертвам домашнього насильства. Під час події Манжос познайомився з Лінчем, і коротка 15-хвилинна розмова справила на нього велике враження. Лінч не просто розповідав про медитацію, він демонстрував її вплив: атмосфера спокою і внутрішньої гармонії була відчутна не лише у ньому, а й у всіх, хто був в залі.

Медитація розділила життя Манжоса на до і після. Завдяки ній він глибше поринає в процес і не вигорає. Після особистого знайомства Манжос почав ще більше цікавитись творчістю Лінча і як художника. Це привело Володимира до Парижа, де Лінч працював у легендарній літографській майстерні Idem Paris, в якій друкували свої роботи такі митці, як Пікассо, Матісс, Шагал, Міро. Завдяки знайомству з французькими художниками, зокрема Жульєном Малланом, Володимир отримав можливість особисто зустрітися з власником майстерні та почати співпрацю з нею. Він взявся розширювати свої мистецькі практики від стріт-арту до традиційної графіки. «Одну зі своїх робіт я передав на аукціон Christie’s — 20 тис. євро від продажу пішли на викуп і збереження нерухомості літографської студії Idem Paris».

У лютому 2017 художник взяв участь у груповій виставці в Kreisler Gallery — одній із найвпливовіших галерей сучасного мистецтва, яка раніше експонувала Пікассо. Без класичної художньої освіти Waone самотужки опанував стиль і техніку, вкладаючи до 10 днів на створення кожної роботи середнього формату.

З 2020 Манжос вже міг комфортно жити за рахунок картин, кераміки та графіки. Зосередитися на цьому допомогла пандемія. Інтерес колекціонерів до Waone зростав: наприклад, режисер Даррен Аронофскі звернувся з проханням створити масштабну роботу для свого будинку. Для Манжоса це був вже не перший досвід у дизайні вітрин — у 2021 році він оформив вікна київського ЦУМу. У кожній вітрині представлені сюрреалістичні образи, що поєднують містику та науку: тигр із крилами, мавпа з червоними очима, що світяться, музичні інструменти, ігрові та геометричні фігури. Об’єднує всі роботи в єдину сюжетну композицію патерн зоряного неба.

4

У 2021 Манжос заробив на власне житло у Києві, а вже за рік почалася війна. Студія Idem Paris запропонувала Манжосу постійну резиденцію: «Сказали: лишайся і працюй», — згадує художник. Idem Paris — одна з найстаріших друкарень у Франції, заснована ще у 1880 році. Вона знана тим, що тут працювали Пікассо, Матісс, Міро. Місце зберегло унікальні верстати XIX сторіччя й досі друкує літографії вручну. Паралельно митця запросила й Arte — друкарня, заснована родиною Мег (Mourlot) — легендарною французькою династією майстрів художнього друку. Життя для Манжоса поділилось між двома країнами: місяць у Парижі, місяць у Києві.

У квітні 2023 Володимир Манжос долучився до міжнародного артпроєкту у ART ON THE BATTLEFRONT, ініційованого Vogue UA. Проєкт поєднував медіа, діджитал і сучасне мистецтво, аби підтримати українців у часи війни та привернути увагу світу до культурного спротиву. Завершувала проєкт виставка у самому центрі Відня — в історичному Künstlerhaus. Виручені кошти передали у фонд реабілітації жінок-військовослужбовиць, створений Рухом ветеранів України.

Згодом бренд Hermès замовив Манжосу масштабний проєкт — інсталяцію для вітрини: пластикові скульптури, надруковані на 3D-принтері, розписані вручну. Hermès — один із найвідоміших французьких будинків моди, заснований ще 1837 року, з власним артдепартаментом та фокусом на висококласні ремесла. Компанія регулярно залучає митців із різних країн до оформлення вітрин у Парижі, Токіо, Нью-Йорку чи Шанхаї.

У Hermès не було конкретної назви для інсталяції — але була концепція, яка майже повністю збігалася з візуальним світом митця. Одна інсталяція зображає музиканта, що грає нічну мелодію біля ліхтаря, інша — пляж. Над проєктом Манжос працював 14 місяців. Вітрина вийшла ефектною — хоч офіційного відкриття не проводили, як це зазвичай у Hermès, — але саме цей кейс став важливою точкою у кар’єрі митця. Деталі контракту він не розголошує через підписані документи, але уточнює: йдеться про десятки тисяч доларів.

5

Зараз Володимир Манжос працює з українським брендом Етнодім над створенням унікальної лінії вишитого одягу, що поєднує естетику української традиції та авторську візуальну мову митця. Але йдеться не просто про перенесення елементів із полотна на тканину. «Тут потрібно переосмислити форму, колір, ритм. Неможливо просто взяти об’єкт із картини — треба адаптувати під вишивку. Це виклик для мене», — пояснює художник. Проєкт з Етнодомом — не класична комерційна колекція, а лімітована серія, де кожна одиниця має індивідуальний дизайн і не повторюється. Це фактично артоб’єкти, які можна носити, — перетин моди, мистецтва й національної ідентичності.

Попит на авторські полотна Манжоса лишається стабільно високим. Черга на нові роботи розписана на місяці вперед, при цьому більшість замовлень — це не репродукції, а індивідуальні твори, створені під конкретний запит. «Я працюю щодня з 10 ранку до 7 вечора. Одночасно можу вести до трьох мальованих робіт, друкувати графіку, ліпити скульптури та працювати з керамікою», — розповідає художник. Зароблені кошти Манжос реінвестує у виробництво бронзових скульптур — надзвичайно витратний, але принципово важливий напрям для нього.

З 2023 року він веде детальний облік своїх доходів, щоб краще аналізувати потенціал. «За рік середній дохід — близько 10 тисяч доларів на місяць. Був місяць із прибутком у 50 тисяч — після опублікованого в соціальних мережах кейсу Hermès. Тоді розкупили майже всі роботи, наявні на сайті та в майстерні».

На сьогодні Манжос формулює нову довгострокову мету — створити персональний музей у Європі. Мова не лише про виставковий простір, а про живий культурний центр, де авторська візія митця органічно інтегрується з локальним ландшафтом, архітектурою та соціальною тканинністю.

Після 24 лютого Манжос сформував свою відповідь на головну внутрішню дилему: чи має мистецтво зображати реальність. «Я зрозумів, що не зобов’язаний транслювати біль глядачу у картинах, графіці та скульптурах — його і так надто багато в новинах, — каже він. — Моє завдання — створювати інтуїтивне, щире, без тиску зовнішнього контексту. Я глибоко переживаю всі соціальні й політичні потрясіння, але волію не реагувати на них напряму — окрім випадків, коли це відбувається через мурали. Стріт-арт для мене — це форма співпереживання».