Українська компанія Filmotechnic знімала «Титанік», а за десять років отримала «Оскар» за свої технології. А починалося все з маленької майстерні в Києві — інтерв’ю

Головний офіс вашої компанії в Києві, а обладнання виготовляють в Україні, правильно?

Микита: Не зовсім так. Ми зараз працюємо як незалежна канадська компанія, хоча продовжуємо використовувати ім’я Filmotechnic у різних країнах — Канаді, США, Японії, Європі та Азії. Ми не філія української компанії, але наша історія і корені лишаються в Україні, де ми виробляємо й обладнання також.

На деяких сайтах згадувалося, що компанія Filmotechnic працювала в Росії. Ви присутні там зараз?

Олексій: Ми починали в Радянському Союзі. У вересні 1990 року поїхали на першу виставку в Нью-Йорк, а у грудні вже приїхали у вільну Україну. В Росії ніколи не було філії, лише в Києві та Лос-Анджелесі, і там це незалежні компанії.

У 1991-му році ви приїхали в Нью-Йорк на свою першу виставку, де показали свій легендарний кран. Як виникла ідея його створити?

О: У 70–80-х роках я працював у кіноіндустрії в Радянському Союзі. Починав з освітлювача, асистента оператора. В Радянському Союзі нічого не було: був штатив, побиті рейки, якісь крани, але на кіностудії Довженка завжди працював інженерний департамент, що розробляв обладнання під кіно. Туди в 70-х роках прийшов один із наших партнерів — Анатолій Кокуш і це була науково-дослідна лабораторія. До речі, усі радянські камери — «Дружба», «Союз» — народжувались в цій лабораторії, насправді Мосфільм просто усе скопіювали, поставили свої логотипи та сказали, що це розробка їх інженерів. Далі на основі цього інженерного департаменту сформувався кооператив, а потім — Filmotechnic.

Перший кран створили в 1984-му. На сьогодні молодь уже не знає таких корифеїв, як Тимофій Левчук — він знімав фільми про війну. Анатолій Кокуш, тим часом почав підпільно розробляти каскадний кран. Головний інженер був проти, але за Анатолія вступився Левчук. Хлопці доробили кран — і він пішов у роботу. Потім ми сиділи з Кокушом за пляшкою пива, і він сказав: «Слухай, усі ж хочуть руху. А що як поставити кран на машину?». Я назвав його ідіотом — як можна дві тонни поставити на машину. Та Анатолій сказав, що зробимо маленький кран.

Я сумнівався: де ми візьмемо матеріали? А він: «Підемо на звалище заводу Антонова. Там натягаємо металу й зробимо». Пішли, взяли пляшку горілки, віддали вахтеру — і той пропустив. Натягали моторів, металу — і зробили перший кран. Отак, грубо кажучи, за пляшкою пива й народилась ідея.

Як ви почали свій бізнес у Штатах?

О: На початку 1990-х в нас нічого не вийшло, бо ринок консервативний, а ми тоді не мали стартового капіталу. Ми повернулись згодом — у 1996 році. Тоді була проблема, що залишається і зараз — директори кінокомпаній не ризикують співпрацювати з компаніями без великого досвіду. Наприклад, під час фільмування «Титаніку», нам фактично, пощастило. Першочергово там була залучена канадська система Wescam, але вона пропрацювала лише два тижні та зламалася. Тоді режисер Девід Камерон сказав продюсеру, щоб знайшли те, що працюватиме, йому був потрібен результат. А нам потрібно було просто забезпечити роботу техніки. Продюсер сказав: «Надсилайте», і все. В Голівуді ніколи не було обладнання з Радянського Союзу, і наше — найперше, що прилетіло з України.

Енді Романов був у Франції разом із Лавелу — дизайнером відомої компанії Louma Cranes. Лавелу вже чув про Filmotechnic і сказав: Енді, слухай, поїхали в Київ. Познайомишся з хлопцями, подивишся, як у них усе влаштовано. Романов — достатньо відома фігура в Лос-Анджелесі. Зараз він на пенсії, але в ті часи працював у Panavision, був у всіх ключових спілках. Ми вперше показували йому наш каскадний кран, і я працював тоді ще на джойстиках. Спершу все було саме на джойстиках — лише тут, в Україні, я працював на штурвалах.

Енді подивився на обладнання і спитав в Анатолія: «Чому така техніка є тут, а у США й Європі — нема? Ви повинні їхати в Штати. Беріть усе, що можете, — обладнання, голови, крани — і їдьте».

Він був серйозною людиною. Спочатку ми працювали через нього, а вже потім заснували Filmotechnic USA. Коли вручали «Оскар», то згадали всіх — і сказали: «Дякую нашому хрещеному батькові, Енді Романову». Він там сидів, сміявся. Але справді — це була людина, яка нас запустила.

Їдучи в Штати, ви знали англійську мову?

О: Я закінчив університет 1985 року. Там мені дуже пощастило з викладачем, натомість у школі з англійської була трійка. Якби моя, мабуть, уже покійна вчителька з англійської дізналася, що я тепер ще й англійською розмовляю, то, мабуть, воскресла б — я ж у неї в класі був останнім.

Ви згадували, що американський ринок досить консервативний, а ви приїхали туди з радянським обладнанням, яке для них було дивним і незрозумілим. Як вам вдалося пробитися? Хтось наважився дати вам шанс?

О: Перше велике замовлення ми отримали у 1996 році. Тоді нашу першу установку, яка потрапила до Голлівуду, називали Red October. Нас активно просував Енді — возив по студіях, показував, демонстрував, як усе працює.

Перший серйозний проєкт був із одним відомим режисером — Пітером, прізвища вже не згадаю. Він був зіркою в рекламному світі, знімав фешн і авто. Йому був потрібен динамічний проїзд крізь двері на початку ролика. Він хотів використати кран Luma, але той був замалий. А в нас був Cascade — 23 метри, з робочим рухом 18 метрів. Для порівняння — Luma максимум давав 10. А далі — як у селі: «А що це у вас таке? Ану покажіть!» І все пішло-поїхало.

Потім був ще один дуже відомий режисер — Шон Томпсон. Якщо він щось хоче, продюсери можуть хоч за голову хапатись — буде, як він сказав. Ми тоді показали ML-55 — на той момент у світі було всього три таких прототипи.

Потім нас підхопив оператор «Містера Біна» Францис Кенні. Є сцена, де Бін їде Лос-Анджелесом і махає всім — це ми знімали. Вони не хотіли чіпляти камеру прямо на машину, а шукали живу, природну картинку. Ми зробили тест, режисер подивився й сказав: «Все, мене влаштовує. Завтра фільмування». І так воно пішло.

Скільки часу у вас пішло на те, щоб закріпитися в США? Все ж таки американський ринок складний, довгий, потребує терпіння й фінансової подушки. Партнер дав вам цей запас міцності. Але скільки приблизно знадобилось, аби вийти на самоокупність і почати заробляти?

О: На стабілізацію ситуації пішов приблизно рік. Ми почали працювати десь у середині 1996-го, і до кінця 1997 року тільки-но вирівнялися. Потім був серйозний провал — стало дуже складно. Багато хто з команди повернувся додому, поїхав назад.

Ми тоді організували тренінги для американців — навчили їх працювати з нашими кранами, керувати джойстиками, збирати-розбирати техніку, робити технічне обслуговування. Основна команда вже повернулася до Києва, а американці почали самостійно працювати. Потроху справа почала рухатися.

На мою думку, десь у 1998–1999 роках компанія вже стояла на ногах. І з того моменту процес пішов стабільніше, вже з прибутками.

Ви справді переіменували свій кран з Russian Arm на U-CRAINE?

М: Ми давно хотіли це зробити. Назва Russian Arm нас ніколи не влаштовувала. Спершу наш кран називався «Авторобот». Але з часом американці почали називати його Russian Arm, і так ця назва і залишалася ще довго. Потім ще й конкуренти почали називати свої крани Russian Arm, хоча до України чи Росії вони взагалі не мають стосунку.

О: Ще з 2014 року ми пропонували змінити назву, але американці не хотіли — мовляв, це впізнаваний бренд. Та після початку повномасштабної війни у 2022 році все змінилося. В Лос-Анджелесі під час фільмування побачили напис Russian Arm і чи то кран, чи то авто буквально закидали камінням. Тоді ми й вирішили: досить. Усі — США, Канада, Європа — за три дні зняли старі наклейки, отримали нові. Відтоді техніка офіційно називається U-CRAINE.

Що собою становить Filmotechnic зараз?

М: У США та Канаді франшиза — як із Tim Hortons: ти можеш володіти своїм закладом. Так само і в нас — ми володіємо Filmotechnic Canada, американці — Filmotechnic USA. Основна компанія й виробництво залишаються в Києві. Техніку або купують, або беруть у суборенду. Частину модернізації робимо вже на місці. До повномасштабної війни в київському офісі працювало близько 300 осіб, зараз залишилось приблизно 120.

Початково компанія працювала в Штатах, як ви усвідомили потребу відкрити компанію і в Канаді?

О: Я повернувся додому в 1997 році, а 2001 ми знайшли юридичну компанію в Києві, що допомагала з міграцією. Коли я був у Штатах, то зрозумів, що йти туди немає сенсу, адже процес очікування громадянства триває десять років, у Канаді все набагато швидше і можна вільно їздити в Штати. Крім того, в США жорстка конкуренція.

Які ви помітили відмінності між канадцями та американцями?

М: Американці помпезні й трохи імперіалісти. Відчувається зверхнє ставлення. Канадці простіші — тут немає свого Голлівуду, є лише сервіс. В іншому плані складається враження, що канадці м’якіші, приємніші, але водночас більш закриті. Коли ми привезли сюди обладнання, реакція була приблизно така: «Що це таке? Та ні, я свою техніку знаю, мені нічого не треба». Ми багато разів запрошували досвідчених операторів — приходьте, спробуйте джойстики, нове управління. Але приходили лише молоді, голодні до змін, які хочуть розвиватися. Нас, у принципі, вже знали, але на початку було дуже важко. І найбільше нам допомогло вийти на ринок те, що першими з нами почали працювати американці — вони взяли обладнання. А не так, щоб канадці сказали: «О, цікаво, спробуймо».

У чому специфіка місцевого кіно- і рекламного ринку Канади? На чому ви заробляєте найбільше?

М: Усі ключові рішення ухвалюються в США — основні decision makers приїжджають із Лос-Анджелеса чи Нью-Йорка, і гроші теж надходять звідти. Навіть більшість рекламних кампаній сюди заходять через американські агенції. У Канаді креативу менше, тут його радше виконують.

Щодо проєктів: у Канаді Filmotechnic працює з рекламою, кіно і, рідше, телебаченням (наприклад, знімали Canadian Music Awards). Найбільше компанія заробляє саме на рекламі — зокрема раніше, коли працювали лише з автомобільними кранами та знімали по всьому світу. Тоді 90% прибутку була саме з реклам. У 2019-му з’явилися крани, але й конкуренція зросла: вийшли дешевші альтернативи типу Motocrane, які значно знизили ринкову вартість. До того ж бюджети в автопродакшені суттєво скоротилися — раніше фільмування тривало тижнями, тепер це кілька годин.

Як ви виграєте конкуренцію? Чи плануєте робити ставку на щось інше?

М: Ми зробили ставку на телескопічні крани. Якщо приїжджає реклама машин — працюємо, а якщо ні — що тоді знімати? Телескопічні крани підходять для будь-чого: студій, документальних фільмів, реклами їжі, страхування.

Filmotechnic не перші, хто зробив телескопічні камери — були Luma, Technocrane, Horst з Чехії та Польщі. Але ми першими використали карбонфайбер, завдяки чому наші крани найменші, найлегші та дешевші. Наш телескопічний кран 27 футів, тоді як у Technocrane — 30 футів, але база у них уп’ятеро більша, що робить їхній кран громіздким і дорогим в оренді. Завдяки нашому крану ми повністю забрали рекламний сегмент, ним знімають навіть останні три сезони серіалу «Титани». Один такий кран на все кіно — і вже можна нормально працювати.

Чи є у вас зараз стабільна репутація?

О: Звісно, ми ж понад 20 років на цьому ринку.

Чи багато у вас постійних клієнтів, які регулярно звертаються?

О: В рекламі кілька компаній постійно з нами співпрацюють.

М: Але індустрія дуже динамічна. Є клієнти, які з нами вже довго, знають і довіряють, а є такі, що хочуть спробувати щось нове. В кіно це особливо помітно — можуть працювати з нами 10 років, а потім виникає нова ідея, і хтось інший пробує свої сили. Усе дуже по-різному. Нам легше працювати в комерційній рекламі, а в кіно — складніше, тим більше що зараз кіно знімають менше.

За вашою оцінкою, як зараз іде бізнес?

М: Я б не хотів давати цифри, але бюджети скоротились. Потрібно об’єднуватися. У нас є своя спеціалізація, в інших компаній — камери, освітлення. Ми намагаємося працювати разом, як невеликі компанії в колаборації, щоб створювати комплексні послуги.

Чи ви зараз себе рекламуєте?

М: Ні, це не працює. Наприклад, я пробував запускати гугл-кампанії, але це занадто вузька індустрія. Тут усі один одного знають. У мене в інстаграмі 6000 підписників — це здебільшого оператори, DP, директори. Якщо мені щось потрібно, просто виставляю повідомлення — і всі знають.

Краще робити ось що: ми організовували Meltdown — подію з кранами, кавою, пивом, дронами для операторів. Приєдналися інші компанії, зробили таке шоу, куди приходять продюсери та оператори. І саме там ми знайомилися з людьми.

Є ще одна проблема — насамперед старі оператори знають лише свою «тєлєгу» і їх більше нічого не цікавить. Ті, хто цікавиться, знають і стежать. Але є такі, кому все одно — що б не робив, їх це не зачепить. Вони не хочуть знати та не дізнаються нічого нового. У продакшнах тебе знають, але іноді приходиш і чуєш: «Я навіть не знав, що таке є в Торонто», хоча ми тут уже 20 років — всі повинні знати.

Чи знають в Канаді, особливо в останні роки, що це — українська розробка, і як до цього ставляться: чи допомагає це в бізнесі?

М: Точно знають, насамперед, коли змінили назву. І до цього знали — було трохи про те, що це старі російські технології. Чи це допомагає — немає такого, що замовляють лише тому, що це українська розробка, можливо, лише на початку повномасштабного вторгнення, коли ми збирали кошти на ЗСУ.

Чи відчуваєте ви, що їх знають в Україні?

М: Точно знають, і ми досі в Україні. Чи знають про Канаду — навряд чи, але компанія — лідер в індустрії, найстаріша і найбільша.

Як вплинув прихід Дональда Трампа на місцеву кіноіндустрію, адже канадці завжди робили сервіс для фільмування?

М: Складно сказати однозначно, але більшість у галузі були здивовані. Річ у тім, що кіно — це не фізичний продукт, тож накласти на нього мита практично неможливо. Незрозуміло навіть, як саме це мало би працювати — особливо у випадку з серіалами, які виходять через стримінги, де все побудовано на передплаті.

Інша проблема — Трамп, схоже, не зовсім розуміє, як влаштована індустрія. Щоб кіно в Америці вироблялося більше, потрібні умови, яких там бракує. Наприклад, у Лос-Анджелесі складно отримати дозволи на зйомку — саме тому багато продакшенів і переїхали.

Єдине, на що справді можна накласти мито, — це квитки в кіно. Але глядачі й так стали рідше туди ходити. Якщо додати ще й додатковий податок — це просто вб’є галузь. До речі, зверніть увагу: Трамп говорив про це тільки раз — і більше не повертався до теми. Думаю, він сам зрозумів, що зробити щось у цьому напрямі складно.

Водночас Канада пропонує зовсім інші умови — інфраструктура й податкові пільги тут не порівнянні з американськими. Онтаріо почало це ще у 1980-х. Тут навіть деревина дешевша, а з неї, власне, й роблять більшість декорацій. Ми спілкувалися з продюсерами одного з великих американських стримінгових сервісів, які прямо сказали: в США їм би не вистачило канадського бюджету.

Які плани щодо розвитку компанії або, можливо, продажу?

М: Ми постійно думаємо про колаборації та домовляємося з різними гравцями на ринку, і це складне питання, оскільки після ковіду і двох страйків Голлівуду в індустрії не найкращі часи — бюджети суттєво скоротили. Але це запитання без чіткої відповіді.