Від життя в підвалі до бізнесмена, що возить зірок Голівуду. Запорожець Антон Нестеров — про те, як побудувати успішну справу в США. Інтерв’ю

Як ви опинилися в Штатах?

Я приїхав до Штатів 20 років тому — у 2004 році за програмою Work and Travel, яка була тоді дуже популярна в Україні. З кожного міста студентів відряджали до США по візу J1 — вони надавали контракт на роботу.

Я подав заявку, і за додаткову плату агенція знайшла мені пропозицію роботи — на рибному заводі на Алясці. Але ще до поїздки її скасували — чи то фабрика відкликала контракт, чи збанкрутувала. Потім мені запропонували інший варіант — роботу в мережі супермаркетів.

Коли я прилетів до Нью-Йорка, мови не знав зовсім — англійська була на нулі. Я знайшов якогось лисого російськомовного таксиста, показав йому адресу. Він подивився й каже: «Такого супермаркету не існує». Він завіз мене до першого-ліпшого супермаркету, який знайшов. Там подивилися на мене й сказали, що працівники їм не потрібні, насамперед без знання мови. Але дали мені адресу іншого супермаркету — в Саутгемптоні. Так почалися мої перші ночівлі на вокзалі — там це така будка, напівзакрита.

Чому ви не повернулися назад або не зателефонували до агенції сказати, що цього супермаркету не існує?

Зателефонувати не було куди. Я написав листа. Але як повернутися назад? Особливо не було куди. Єдина надія — це адреса супермаркету, сподівався, що мене там візьмуть. Врешті, так і сталося. Після кількох ночей, проведених на вокзалі, я знову прийшов до менеджера. Вони поселили мене в готель і пояснили, що я маю жити там, доки не отримаю Social Security Number (SSN). Це я зрозумів за допомогою перекладу зі свого словника. Готель вони оплачували, але в рахунок майбутньої зарплати — тобто як борг.

Який їм був у цьому сенс?

У Гемптоні робота сезонна, і на літо їм була потрібна допомога. Вони набирали багато таких, як я — проте з кращою англійською. Усіх поселили в готель, де ти жив перший тиждень чи два в борг, а потім усе відпрацьовував.

І далі ви влаштувалися працювати в цей супермаркет?

Ні, в супермаркет я так і не влаштувався. Прожив там у готелі тиждень, порахував: $200 за добу — вже понад тисячу боргу. Разом зі мною були ще троє хлопців із Миколаєва. Ми вирішили втекти — просто залишили готель і пішли шукати роботу. Так ми опинилися в Саутгемптоні, почали розпитувати. Один із нас трохи знав англійську, і ми зверталися навіть до поліціянтів: питали, де можна знайти підробіток і де пожити. Один із копів вказав на двох дівчат, які працювали в ресторані. Зараз він дуже відомий — 75 Main. Вони дозволили нам ночувати на другому поверсі над рестораном. Ми там жили й продовжували шукати роботу. Минув тиждень, другий — роботи все ще не було. Згодом власник ресторану дізнався, що ми там живемо, і нас вигнав.

Якось ми йшли пляжем і дуже сварилися. Я казав, що коли повернусь в Україну, піду в ту фірму, яка мене сюди вирядила, і влаштую їм серйозну розмову. Поруч проходила жінка — виявилось, що вона з Литви. Вона почула нас, повернулась і спитала: «Хлопці, а ви звідки?», — «З України», — «Вам житло потрібне?» — «Так». Вона поселила нас усіх чотирьох у двох кімнатах на другому поверсі свого будинку. А вже за п’ять днів допомогла знайти роботу в Moving and Storage компанії. Двоє з нас пішли працювати на чистку басейнів, а я ще з одним хлопцем — у компанію з переїздів. Один із них досі мешкає в тому ж місті, що і я. Він відкрив власну фірму з будівництва та обслуговування басейнів. А двоє хлопців із Миколаєва зараз живуть у Канаді — ми й досі спілкуємося.

Чому ця жінка вирішила вам допомогти?

Вона доглядала літнього чоловіка й проживала в його будинку. Сама була емігранткою, і, ймовірно, колись хтось допоміг їй так само. Вона просто почула, як ми сваримось на пляжі, зрозуміла, що у нас проблеми з житлом, і вирішила запропонувати допомогу. Їй, мабуть, сподобалось, як ми сварились. Звісно, ми їй платили за житло.

Чому не залишилися там надовго?

У 2004-му я пробув у Штатах п’ять місяців і повернувся додому. Тоді не планував емігрувати: контракту не було, англійської не знав, зустрічати ніхто не приїхав — проблем вистачало. У Запоріжжі я жив у звичайній родині, але нічого не бракувало. Тому ця поїздка не дала бажаного результату, й повертатися [до США] не хотілося.

Але все ж таки вирішили повернутися потім.

Я якраз розійшовся з дівчиною, з якою жив, і спробував відкрити автостоянку в Україні. Але мені дуже швидко дали зрозуміти: щоб отримати 150 місць, треба 50 віддати «потрібним людям» — пожежникам, посадовцям. Я був не готовий працювати за такими правилами, тож вирішив знову рушати до США. У 2006-му я вже їхав свідомо — з наміром залишитися.

Тобто спершу розчарувались в Америці, потім — в Україні, і знову повернулись до Штатів?

Саме так. Розчарування було з обох боків. Але я знав напевно: навіть якщо працюватиму в США на будівництві, то зможу гідно заробляти.

Приїзд у 2006-му теж не був легким: мене тут ніхто не чекав. Робота в мувінговій компанії була, але англійської я не знав зовсім. Я приїхав із другом Дмитром Воропаєвим, тепер він мій бізнес-партнер, і в нього була гарна англійська. Я думав, що завдяки цьому ми швидко знайдемо житло, але вийшло інакше. Першу ніч ми провели на вокзалі, ще добу не могли нічого знайти, і зрештою один грузин запропонував нам підвал. У прямому сенсі — пісок на підлозі й дві розкладушки. Там ми прожили тиждень. Потім колеги з мувінгу допомогли знайти трейлер — це був крок уперед, хоча й незначний.

Як довго ви пропрацювали в мувінговій компанії? Англійську вчили під час роботи?

Три роки. Ні, англійську ніколи не вчив, вона сама прийшла. У мувінгу я працював здебільшого з місцевими, які називали мене майже сином. У нас були добрі стосунки, чи не вперше в житті вони лишили когось в напівлегальному статусі й лише через те, що я хороший працівник.

Чому звільнилися з мувінгової компанії?

Я зрозумів, що вже знаю англійську — можу розмовляти та розуміти. Пропрацювавши три роки на мувінгу, влаштувався part-time у лімо-сервіс, тобто поєднував обидві роботи. Згодом бос із лімузинів запропонував перейти повністю — обіцяв більше грошей, і це справді було так, тому я погодився.

В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що він вам не платив кілька місяців.

Так, щороку восени, починаючи з жовтня й аж до літа, зарплата затримувалася. Бізнес у нього був сезонний: заробляв улітку, усе витрачав, набирав боргів — і всю зиму ми чекали. Але потім усе виплачував.

Компанія мала близько десяти автівок. Він був корінний американець із Лонг-Айленда, батьки — чудові люди, заснували благодійний фонд для дітей. На жаль, сам він помер кілька років тому.

Як ви з другом дійшли думки про свою компанію із перевезень на лімузинах?

Після п’яти років роботи в лімо-сервісі настав момент купувати квартиру. Я усвідомив, що достатньо заробляю, і настав час припинити жити в орендованому житлі. Ми з моєю тодішньою дружиною знайшли вигідний варіант і вирішили купувати квартиру. Для цього мені був потрібен авансовий платіж — down payment, близько 30 тисяч доларів, які я чесно заробив. Але коли я почав просити в шефа повернути зароблені гроші на перший внесок, а він постійно ухилявся — то в Маямі, то зайнятий — я зрозумів: це несправедливе ставлення до працівників. Саме це й підштовхнуло мене до рішення відкрити власну компанію. Я сказав своєму другу Дімі: «Ти як — зі мною чи ні? Якщо так, ходімо разом. Якщо ні — я зроблю це сам».

Діма теж працював у мувінгу?

Ні, у нього були інші роботи. Він то повертався в Україну, то знову приїздив. А я весь цей час залишався тут.

Тож власник тієї компанії віддав вам кошти?

Віддав, усе до копійки.

Ви вклали їх не в бізнес, а у квартиру, правильно?

Так, квартиру я купив. А для бізнесу ми просто взяли дві машини в кредит на п’ять років — своїх грошей тоді не було. На той момент вартість однієї машини становила $38 тисяч плюс податок, тобто десь $41-42 тисячі кожна.

У вашого колишнього роботодавця на той момент було 10 автомобілів, а ви з другом заходите на конкурентний ринок з двома машинами…

Компаній було багато, зараз ще більше. Тоді конкуренція була, але не така, як сьогодні. Він не був найбільшим гравцем, але, на мою думку, він був найуспішнішим. У нас були найкращі автівки та вища зарплата, ніж у багатьох. Так, інколи він платив із затримкою, але американці на таке не погоджувалися, а нас, емігрантів, це влаштовувало — бо зрештою гроші ми все одно отримували. Але рішення йти було не через затримки, а через саме ставлення: я відпрацював — і хочу отримати зароблене. До того ж, на той момент я вже отримав паспорт і перебував у країні легально.

Які машини ви купили першими?

Два Lincoln MKT. Купили десь біля кордону з Канадою.

Коли ви заходили в бізнес, вже розуміли як він працює?

Я врахував помилки минулого роботодавця. Він був природжений бізнесмен. Вмів переконати будь-кого — і це було його сильною стороною. Але він бездумно витрачав гроші на ремонти, бо не знав, як і де можна зробити дешевше. Ми ж знайшли механіка з України — якісно й недорого. Також працедавець погано ставився до водіїв, постійно економив на зарплаті. Не довіряв нікому відповідати на дзвінки, тому обмежував себе в обробці клієнтських запитів. Все, чому ми в нього навчилися — ми врахували й зробили краще. Тому, на мій погляд, вже за 2–3 роки ми його випередили. Ми відкрили свою компанію у 2014-му. У мене була одна машина, в Діми — одна, і ще дві ми взяли в кредит.

Як ви знаходили перших клієнтів? Ви ж просто два хлопці з України — чому люди зверталися саме до вас?

Тому що ми мали професійний вигляд: завжди охайні, з чистими машинами, і головне — завжди приїжджали. Найбільша проблема в цій сфері в США — багато хто бере замовлення і не приїжджає. Це те, чим ми відрізнялися. Машини у всіх приблизно однакові, але зовнішній вигляд водія й рівень сервісу — різні. У нас усі водії мали класний вигляд, охайний. Нічого не хочу сказати, але багато американців у цьому сенсі — недоглянуті. Ми зробили ставку на якість сервісу та пунктуальність. І досі працюємо 24/7. Натомість тепер, на щастя, замість мене на дзвінки відповідає офіс.

Як ви знаходили клієнтів?

Ми запускали рекламу в Google та особисто об’їздили всі локальні бізнеси — агенції нерухомості, адвокатські офіси, гольф-клуби, готелі. Ми вдягали костюми, приїжджали на своїх авто, представляли себе. Казали: «ми — локальна компанія, завжди приїжджаємо вчасно, наша вартість не дорожче ніж у конкурентів, і гарантуємо якість». Просили дати нам шанс себе показати. І майже кожен цей шанс давав. Ми виправдовували довіру — і з багатьма працюємо далі.

Хто переважно ваші клієнти та скільки у вас постійних клієнтів? Чи часто вони повертаються?

Здебільшого це люди з Уолл-Стріт — жителі Манхеттена, які досягли певного рівня в житті. Є також невеликий відсоток клієнтів із Європи чи Лос-Анджелеса, але більшість — це саме нью-йоркці. Щодо постійних клієнтів, їх приблизно 50-60. Вони дуже часто повертаються, насамперед враховуючи, що ми працюємо у сезонному місці. Окрім тих, хто їздить цілий рік, решта повертаються на літо — хтось щотижня, хтось на місяць, хтось на весь сезон. Тож відсоток повернень досить великий.

Одна з ваших клієнток — акторка Сара Джессіка Паркер.

Так, ми багато зірок возимо. Сару Джесіку Паркер я возив близько двох років, кожного літа по 3-4 рази на тиждень. Також часто возив Джона Бон Джові, Біллі Джоела, Річарда Гіра влітку щотижня, Ріанну, Бейонсе — і це лише кілька прикладів.

Що спонукає їх користуватися вашими послугами?

Клієнти майже завжди приходять по рекомендацію. Іноді це готелі, з якими ми співпрацюємо постійно — коли в них відбуваються великі події або приїжджають знаменитості, вони передають список перевірених компаній. Далі персональні асистенти чи організатори обирають, орієнтуючись на відгуки й досвід. Це можуть бути весільні або івент-менеджери, гольф-клуби, готелі — усе тримається на рекомендаціях та репутації, хоча й реклама також відіграє свою роль.

Як вони ставляться до сервісу? Вони рекомендують компанію самі, чи це роблять їхні асистенти?

Чесно, не знаю. Всі замовлення йдуть через персональних асистентів, тож імовірно вони дають рекомендації. З часом почало з’являтися багато зірок.

Ви з ними фотографувалися?

Фотографувався з Х’ю Грантом — він тоді подобався моїй дружині. З Майком Тайсоном — це мій кумир. Але в цілому я не люблю нав’язуватися. Зірки — такі самі люди.

Чи були у вас моменти, коли ви думали: «Боже, я везу ось цю зірку…»?

Так, коли віз Сару Джессіку Паркер, у мене був такий момент. Нещодавно був в Україні, дивився серіал, і усвідомив, що хлопець із Запоріжжя везе її на задньому сидінні — це було wow. Але я ніколи не показував це і не бігав за ними з проханням про фото. Алек Болдуїн, наприклад, просив у мене сигарету — я повертався, давав, казав «Hi, hello» — і на цьому все закінчувалося.

Як швидко ви зростали з 2014 року? В одному зі своїх інтерв’ю шість років тому ви сказали, що у вас буде 100 автомобілів, скільки є зараз?

Зростання змінило напрям. Формально ми зростаємо, але свідомо вирішили не збільшувати власний автопарк. Зараз у нас стабільно від 15 до 20 машин — це оптимально для нашої локації. Бізнес сезонний, і взимку навіть ці авто не завжди повністю завантажені. Натомість ми розвиваємось шляхом партнерства з іншими компаніями: перевіреними, із належними страховками, яким ми довіряємо так само, як собі. Це дає нам змогу масштабуватися без потреби купувати більше машин.

Під час пандемії ковіду я поїхав у Маямі, перевіз туди кілька авто — і зрозумів, що працювати там не хочу. Ринок надто конкурентний, а ціни — утроє нижчі ніж у нас. Тож ми вирішили залишитися в Нью-Йорку і не гнатися за кількістю. Того ж року з’явилася ідея зайнятися іншим бізнесом — і в цьому напрямі ми вже досягли успіху.

Можна орієнтовно порядок цін? Наприклад, якщо я хочу лімузин на день?

У нас усе рахується погодинно. Седан — $80 за годину, SUV — $100, 14-місний лімузин — $220, 25-місний автобус — $250 за годину. Мінімальне замовлення — 6 годин. Якщо говоримо про трансфери, наприклад, з Манхеттена до Гемптонса, це становить близько $500.

Як виникла ідея винних турів?

Ми почали отримувати запити [про це] — люди час від часу телефонували й цікавилися. Я розумів, що це зовсім інший напрям, окрема ніша. І коли під час ковіду з’явився час, я вирішив її запустити. З погляду бізнесу момент був не найкращий, але це дало змогу все якісно підготувати.

Винні тури охоплюють три штати — Нью-Йорк, Нью-Джерсі та Коннектикут. Ми возимо клієнтів на виноробні, здебільшого у район Норфолку, де близько 30 виноробень, кожна з дегустаціями, живою музикою та атмосферою. Ми створили окремий сайт, зареєстрували нову компанію і почали пропонувати кастомні тури — від невеликих груп у 2 людини до великих на 50 гостей.

Який обіг у ваших компаній?

У лімузиновій близько $3,5 мільйона і маржинальність становить близько 40%. Це дає нам змогу закривати усі наші потреби. Стосовно турів на виноробні — поки це молода компанія, що набирає обертів. Думаю, приблизно за п’ять років і вона вийде на схожі обсяги.

А який потенційний максимум?

Будь-який, якщо виходити за межі локального ринку. Ми — локальна компанія в Гемптонс. У Нью-Йорку — ринок набагато конкурентніший, складніший, дорожче паркування, складно працювати. Але я знаю компанії, у яких обіг досягає $100 мільйонів.

Які ціни на винні тури?

Тут або погодинна оплата, або за людину. Якщо це група, скажімо, з 10 осіб, і вони хочуть виїхати на 6 годин і відвідати три виноробні з дегустаціями, я рахую за особу — зазвичай це виходить $150–200 з кожного, включно з дегустаціями. Ми не піднімаємо і не знижуємо ціни штучно, тримаємось ринку — постійно спілкуємося з конкурентами. Тому вартість у всіх приблизно однакова.

У Канаді є особливість: із компаніями працюють по 25 років. Навіть якщо щось не так, все одно не змінюють партнера. Як це працює у США, і як завоювати довіру?

Те саме. Якщо люди працюють із якоюсь компанією — дуже складно її посунути. Наприклад, за десять років я досі не можу отримати один гольф-клуб. Приїжджаю щороку, вони знають нас, бренд, бачать машини. Але щоразу відповідають: ми задоволені своїм партнером і нічого змінювати не плануємо. Шанс з’являється, коли компанія сильно піднімає ціни або робить серйозний косяк. Тоді нас можуть спробувати. Було непросто — ми були наймолодшою компанією, але поступово завойовували довіру. І досі працюємо над цим. Хоча ще є бізнеси, з якими не вдалося почати співпрацю.

Клієнти здебільшого одні й ті ж, і всі ходять між тими самими компаніями?

Так. Водії можуть відрізнятися, може відрізнятись дисципліна в компанії. Машини можуть бути брудними або чистими, але в цілому вони схожі.

У 2018 році ви вирішили диверсифікувати бізнес і, окрім лімузинів та винних турів, почали будувати будинки. Що це за напрям?

Так, це була і диверсифікація, і новий бізнес, який мені справді дуже подобається. У якийсь момент я задумався: «А хто найбагатші з тих, кого ми возимо, окрім літніх туристів?» Виявилось — це брокери й білдери. І тоді я сам собі поставив питання: «А чому ми не білдери? Чому ми не будуємо?» Так ми з двома друзями об’єдналися і почали перший проєкт — це було у 2018 році.

Хто ці друзі?

Мій партнер Діма і Костя, який все життя займався будівництвом. Ми тоді вклали десь по $330-340 тисяч. Кредит взяли на $1,2 мільйона і не змогли його вчасно погасити через ковід, тож перекредитувалися на $2,2 мільйона. Ми увійшли як троє рівноцінних партнерів, кожен вклав однакову суму. Придбали землю, адже вхід у цей бізнес недешевий, і взяли кредит на саме будівництво.

Перший будинок був близько 450 квадратів, із п’ятьма спальнями та шістьма ванними. На той момент мені здавалося, що він величезний — і мені справді дуже подобався. Але потім почалася пандемія ковіду, усе будівництво зупинилось і ми не встигли збудувати будинок до терміну повернення кредиту. Набивали гулі, вчилися, перекредитувалися, знову вклали купу грошей. Утім, у результаті продали цей будинок — і навіть із плюсом. Через ковід ціни на нерухомість зросли, тому ми заробили більше ніж планували. Це надихнуло нас рухатися далі, і після цього ми реалізували ще три проєкти.

Отже, у вас вже чотири реалізовані об’єкти в цьому напрямі?

Так. І зараз плануємо будувати п’ятий.

У будівництві використовуєте матеріали з України?

Так, частково. Кухні ми ставимо канадські, але їх робить мій друг із Запоріжжя — у нього власне виробництво в Торонто, і він часто приїжджає на всі наші об’єкти. А вікна в усіх будинках, які ми збудували, — з Харкова.

Скільки ви вкладаєте і який орієнтовний прибуток отримуєте?

У середньому, якщо ми вкладаємо $5 мільйонів власних коштів, то розраховуємо на прибуток у межах $3–3,5 мільйона.

Виходить набагато прибутковіше, ніж лімо-сервіс?

Так, але лімузини — щоденний сервіс, де працюють 20-25 водіїв, і у нас є колл-центр у Запоріжжі, де чотири особи 24 години на добу відповідають на дзвінки та електронні листи, у дві зміни.

Водії у вас теж здебільшого з України, із Запоріжжя?

Спочатку були виключно з Запоріжжя, потім почали брати людей різних національностей. Зараз у нас є й американці. На сьогодні з Запоріжжя працюють приблизно п’ятеро водіїв.

Скільки ви платите водіям за годину роботи, і як це співвідноситься з мінімальною зарплатою?

Ми платимо $24 — це мінімум у нашій компанії. Ця сума зазначена до 25% податків з фізособи. Для порівняння, мінімальна погодинна ставка в Нью-Йорку, якщо я не помиляюсь, — $15, тож ми платимо значно більше. Водночас наші вимоги — лише базова розмовна англійська та наявність водійського посвідчення Нью-Йорка, ідеального знання мови не потрібно.

У вас із Дмитром рівні частки в бізнесі — 50 на 50%, що доволі ризиковано, і ви працюєте разом понад десять років. Яка ваша порада щодо побудови партнерства?

Так, це справді ризиковано, але тоді ніхто про це не думав. Просто хотілося відійти від боса, який не платив, і створити щось стабільне. З часом у нас з’явилися сім’ї, житло, квартири — і зростали фінансові зобов’язання. Тому тоді не було часу на сумніви. Звісно, були сварки та з’ясування стосунків. Але без партнера, можливо, це було б уже неможливо. Я завжди кажу, що партнери бувають різні — у мене був і не надто вдалий досвід. Проте з Дімою ми різні, і, мабуть, саме це нас тримає разом. Він — більше математик і практик, я — мрійник і теоретик. Я можу домовлятися, шукати водіїв, а Діма стежить, щоб цифри сходилися і машини були відремонтовані. Приблизно так це працює.

Ви допомагаєте зараз Запоріжжю чи людям звідти?

Ми завжди допомагали. Я в бізнес-клубі в Нью-Йорку, де багато українців. На початку повномасштабної війни надсилали не лише гроші — бронежилети, дрони, усе, що могли. І досі допомагаємо: донатимо, організовуємо зустрічі, друзі влаштовували благодійні дні народження для дитячих будинків. Хотіли розвиватися у Запоріжжі, створювати робочі місця, але зараз руки зв’язані. Чекаємо, коли зможемо продовжити те, що почали.

На вашу думку, чому у вас вийшло інтегруватися і побудувати бізнес тут?

Мені здається, все через те, що я приїхав із чіткою метою. Я знав, що не хочу працювати «на когось». Готовий був до важкої роботи, хоч і не планував займатися будівництвом, а зараз ми цим активно займаємося. Це, мабуть, характер — бажання довести самому собі, що я можу. Ми приїжджаємо «голодні» — hungry for money, як тут кажуть. Ми шукаємо роботу, де платять більше за годину. Наприклад, у лімузинному сервісі ще й чайові — іноді $100, іноді $500, а найбільше, що я отримував, — $1500. Це не щодня, але буває. У середньому — $100 за день. Ми працюємо багато годин, без зупинки. Така вже в нас риса — йти до кінця.

Що саме має бути в характері?

По-перше — мета. По-друге — витривалість. Я спав у підвалі, працював на трьох роботах, іноді без зарплати. А зараз бачу, як дехто приїжджає і каже: «А, так тут гроші не на деревах ростуть? Тоді я не готовий». Ми були інші. Ми приїжджали працювати.

Які подальші плани?

Лімузинний бізнес продовжує рости. Хочу розширювати винні тури — більше клієнтів, більше маршрутів. Також активно розвиваємо будівництво. Зараз вхід у будівельний бізнес дорогий — побудувати будинок коштує $5–6 мільйонів. Але ми продовжуємо. Шукаю нові напрями, насамперед у темі будівництва, але відкритий і до інших ідей.