«Хтось має зробити фотографа відомим»: Сергій Мельниченко про MYPH, війну та міжнародний артринок

Почнімо з твого проєкту MYPH, через який за вісім років пройшли близько 500 фотографів. У 2018-му все починалося з фотокурсів, а сьогодні це платформа, яка навчає, просуває і продає роботи молодих українських авторів. Як MYPH виросла до такого масштабу і як працює сьогодні?

В Україні довгий час бракувало саме продюсерської функції у фотографії. Галереї переважно хочуть працювати з уже відомими авторами. Але хтось має зробити фотографа відомим: організувати перші виставки та публікації, представити його роботи на ярмарках, познайомити з галереями, кураторами й колекціонерами. Я вирішив цим займатися, бо на той момент уже мав власний досвід і коло професійних контактів.

У 2018 році я почав із фотокурсів. Але мені від самого початку було важливо не просто навчати фотографії, а створити середовище, де молоді українські автори могли б заявити про себе і почати будувати професійну кар’єру. Тому згодом я почав продюсувати їхні проєкти, допомагати з виставками, публікаціями та виходом на міжнародну аудиторію. Так поступово фотокурси перетворилися на MYPH у тому вигляді, в якому платформа існує сьогодні.

Розкажи, як саме влаштоване навчання?

Мій авторський курс триває близько семи місяців. Це понад 50 лекцій, домашні завдання, розбори портфоліо та живе спілкування. У межах курсу ми двічі на тиждень зустрічаємось онлайн. Є й коротші курси інших викладачів з концептуальної та аналогової фотографії, історії фотографії. Усі заняття проходять наживо, записаних лекцій немає. Основна аудиторія MYPH — люди 25―40 років. У них уже є професія, але вони хочуть реалізуватися саме у фотографії.

Як платформа масштабувалася?

Я постійно запрошував нових викладачів, розробляв програми і запустив навчання онлайн. Завдяки цьому до MYPH могли долучатися фотографи з усієї України, а не лише з мого рідного Миколаєва. Так навколо платформи поступово сформувалася спільнота.

Згодом ми почали організовувати виставки, видавати фотокниги і брати участь у ярмарках. Якщо роботи наших авторів продаються, платформа отримує комісію — залежно від проєкту вона становить 30―50 відсотків.

Тобто завдяки курсам ти фінансуєш інші напрями платформи — видаєш книги і фотокаталоги?

Так, платформа існує завдяки шестимісячним або річним курсам. Частину зароблених коштів я реінвестую в проведення виставок, видавництво фотокниг і журналу, участь у фотоконкурсах та ярмарках. Першу книгу ми профінансували 50 на 50 разом із видавництвом РОДОВІД.

Виробництвом другої книги повністю займались Creative Publishing. Журнал MYPH частково фінансувався за рахунок передплат, а частково — за рахунок спонсорів, яких я знайшов. Це Іванна Бертран, Музей Харківської школи фотографії, Роберт Довганич, Fujifilm Ukraine, Адам Харлампович. Але якщо я щось запланував, то хочу довести до кінця. Навіть якщо частково доведеться профінансувати проєкт власними коштами. Я ніколи цього не боявся, бо для мене це вже репутація платформи. Притому ми не беремо зі студентів додаткових грошей за участь у проєктах.

Після завершення навчання яким чином фотограф залишається частиною спільноти MYPH?

Ми вже колеги, бо жодних членських внесків чи платежів уже немає. Якщо фотограф продовжує розвиватись як автор, ми можемо подавати його на конкретні проєкти. Я вже знаю авторів і розумію, які роботи і куди можуть підійти. Тому єдиної схеми просування для всіх немає. Ми стежимо за роботою фотографів і пропонуємо ті можливості, що їм підходять.

Наприклад, Артем Гумілевський прийшов до нас у віці 33 років. До навчання він недовго займався комерційною фотографією, а потім перейшов в артфотографи. Зараз йому 40 років, його роботи продаються на ярмарках у Європі, їх купують музеї та галереї, їх можна побачити на фестивалях. Для мене такі історії — найкраще підтвердження, що модель MYPH працює.

Ти сам — впізнаваний автор і викладач, як ти уникаєш наслідування?

Свого часу я сам надихався Харківською школою фотографії. Копіювання — нормальний етап для митців-початківців, власна художня мова формується з часом. Я тішуся, коли студент бере щось побачене в мене і робить щось абсолютно нове. У мене є студенти, на яких я дивлюсь і думаю: «Блін, я так уже не зможу».

Але останнім часом ти майже не фотографуєш, це не парадокс для фотографа?

Я зрозумів, що робота фотографа не закінчується в момент, коли він зробив серію фото. Потрібно займатися просуванням — виставками, конкурсами, публікаціями, презентаціями, заявками на конкурси та ярмарки. Тому зараз я зайнятий тим, щоб показувати і поширювати вже зроблене.

Ти багато працюєш із міжнародними конкурсами та журі. Чи формується в українській фотографії, особливо в умовах війни, своя «правильна» естетика? Чи є роботи, які гарантовано отримують нагороди, виставки й увагу ринку?

Українська фотографія як окремий художній медіум почала активно розвиватися тільки після Революції гідності. Тоді вона поступово вийшла за межі документальної та репортажної фотографії й стала самостійним мистецьким напрямом. З’явився інтерес до фотографії як до мистецтва, яке можна колекціонувати, почав формуватися ринок. Тому я не думаю, що можна говорити про якусь одну «правильну» фотографію. Навпаки, сьогодні існує багато різних підходів і способів говорити через фото.

Коли студент MYPH приходить у фотографію, аби говорити про себе, про що сьогодні він найчастіше намагається сказати?

Більшість робіт сьогодні так чи інакше пов’язані з війною. Але це необов’язково документальна фотографія фронту чи руйнувань. Частіше це саморефлексія: дім, пам’ять, тіло, побут, родина, зміна власної ідентичності. Ми зараз, наприклад, працюємо над серією фотокниг, кожна з яких присвячена окремій темі. Водночас автори використовують дуже різні медіуми: цифрову й плівкову фотографію, полароїди, колаж.

Давай поговоримо про твій останній проєкт «Плівки з передової», у межах якого українські військові фотографували своє повсякденне життя і все, що вони вважали важливим, на одноразові плівкові камери, які ти їм вислав. Цей проєкт незвичний для тебе, адже ти не зробив жодного кадру. Як виникла його ідея?

Мені було цікаво попрацювати з військовими й використати випадковість як художній інструмент. Передати камеру іншій людині й залишити їй повну свободу — не нова практика в мистецтві. Але мені хотілося застосувати її саме в контексті війни.

Якби я хотів усе контролювати, то сам поїхав би на фронт і фотографував. Але я позиціоную себе як концептуального фотографа, тому тут концепція була важливіша за контроль. Творцями зображень стали самі військові.

У лютому 2025 року я запропонував цю ідею компанії Fotovramci. Вони погодилися надати одноразові плівкові камери. Спочатку ми відправили п’ять, щоб перевірити, чи все працюватиме технічно. За кілька тижнів отримали перші результати і зрозуміли, що матеріал виходить дуже сильним.

Що саме ти просив військових фотографувати?

Разом із камерою вони отримували коротку інструкцію: «У вас є 27 кадрів. За потреби використовуйте спалах. Фотографуйте все, що хочеться: своє оточення, побут, людей, себе, цікаві деталі».

Я не просив артилеристів фотографувати артилерію, а танкістів — танки. Мені було важливо побачити їхнє життя їхніми очима.

Як ти обирав учасників?

У мене вже була велика база контактів завдяки волонтерській діяльності. Я просто написав знайомим військовим. Хтось рекомендував когось іншого, і так поступово проєкт розширювався.

Я намагався охопити різні напрямки: Харківський, Донецький, Південь, Миколаївщину, Херсонщину, Сумщину.

Але фотографії були лише частиною проєкту. Що ще військові надсилали з фронту?

Проєкт від початку складався з трьох частин: фотографій, листів і артефактів. Артефактом могла стати будь-яка річ, яку людина хотіла залишити в пам’яті: уламок снаряда, деталь машини, особиста запальничка, річ, знайдена на позиції, відпрацьований FPV-дрон. Хтось передав навіть свій військовий жетон.

До цього додавалися рукописні листи — від кількох сторінок до буквально двох речень. Військові описували своє життя, історію артефакту чи свої спогади.

Коли ти віддаєш камеру іншій людині, результат неможливо передбачити. Не боявся, що отримаєш просто набір побутових фотографій?

Навпаки, результат перевищив мої очікування. Ми отримали справді дуже сильні, подекуди шедевральні кадри. Хтось фотографував побратимів чи робив філософські автопортрети, хтось — дуже ліричні замальовки.

Наприклад, квітку, що проростає з бліндажа, автомат у маках або БпЛА, який летить між деревами й через рух виглядає майже абстрактно.

Шість фотографій із проєкту вже потрапили до колекції японського музею?

Так. Ми подали роботи на конкурсну програму Kiyosato Museum of Photographic Arts, і музей відібрав шість фотографій для своєї колекції. Для мене це важливо, тому що проєкт працює не лише як документ пам’яті, але і як самостійний мистецький твір.

Але тоді виникає питання авторства. Фотографію зробив військовий, концепцію створив ти. Кому належить робота і як розподіляються гроші від її продажу?

Для мене це теж новий і незвичний досвід. Оскільки кадри зробили різні військовослужбовці, я маю оформити з ними відповідні договори.

Для мене принципово, щоб частина коштів від продажу поверталась учасникам та їхнім підрозділам. Я ще формую остаточну систему, адже продажі почалися буквально щойно. Але точно щонайменше 50 відсотків мають повертатися їм. Водночас я маю покривати витрати на друк, виробництво та відправлення робіт. Мені важливо, щоб ця серія не просто розповідала про військових, а й реально їм допомагала.

«Плівки з передової» — вже третій твій проєкт, пов’язаний з війною. Водночас ти казав, що не хочеш експлуатувати цю тему. Де для тебе проходить межа?

Я почав працювати з темою війни лише у 2023 році. У 2022-му в мене був блок: я фотографував родину, блекаути, але не міг сформувати повноцінний проєкт. Тоді я свідомо обрав волонтерство й допомогу військовим через мистецтво. І тільки коли відчув, що знаю, як висловитися, поступово почав.

Для мене експлуатація починається тоді, коли трагедія стає естетичним ресурсом, а біль інших — способом отримати увагу.

Водночас від українського митця сьогодні часто очікують, що він говоритиме про війну. Чи не стає це новим обмеженням?

Так, і це небезпечно. Митець у своєму висловлюванні має відштовхуватися виключно від власного внутрішнього відчуття. Не всі можуть і не всі повинні працювати з темою війни. Якщо художник хоче говорити про тіло, природу чи створювати ескапістське мистецтво, це не робить його твори менш гідними уваги.

Але й міжнародний глядач часто сприймає українське мистецтво саме крізь війну. Навіть у роботах, далеких від неї, шукає цей контекст. Ти це помічаєш?

Так. Мені здається, міжнародний глядач певною мірою екзотизує український біль ще з часів Революції гідності. Але водночас українське мистецтво просто реагує на те, що відбувається навколо. У нас давно не було позитивних подій, які могли б стати сильним матеріалом для мистецтва.

Якщо повернутися до твоєї власної художньої мови: ти багато років працюєш із темою тіла й тілесності. Чому людина залишається в центрі твоєї фотографії?

Я соціальна людина і мені цікаво говорити про життя через людину. Для мене це певна ода життю. Навіть у воєнних проєктах я майже не працюю з руйнуваннями. Будівля чи пейзаж можуть бути частиною історії, але в центрі все одно залишається людина.

А якщо відкласти війну й усі очікування від українського митця, що тобі самому сьогодні хочеться фотографувати?

Я планую повернутися до артфотографії, яку я робив до початку повномасштабної війни, до того самого відчуття свободи й безтурботності. Хочеться знову створювати власні світи, вигадувати сюжети й проживати їх разом зі своїми героями.

Але поки що я роблю те, що мушу: висвітлюю події в Україні тими методами, які мені близькі, і допомагаю робити це молодим авторам.

І наостанок: яким є реальний попит на українську художню фотографію?

Мене тішить, що попит на артфотографію взагалі є. Ми беремо участь в українських і міжнародних артярмарках — Photo Kyiv, Art Kyiv, Tbilisi Art Fair та Budapest Art Market, де представляємо і продаємо роботи наших студентів.