«Довіра не вимірюється бюджетами». Короткий переказ восьмого випуску «Тут і там» — великої розмови про Глобальний Південь з Марією Томак

Говорити з Глобальним Півднем нам допоміг південь український. Коли ми створювали конференцію Crimea Global, то хотіли не просто розповідати про Україну, а знайти спільну мову з людьми з країн Глобального Півдня. Для цього ми свідомо обрали Крим і український південь як відправну точку. Південь України історично був простором культурного й релігійного різноманіття. Тут жили й живуть корінні народи, зокрема кримські татари, іслам є частиною історії цього регіону, а сама його спадщина набагато ближча до багатьох суспільств Глобального Півдня, ніж може здатися на перший погляд. Для багатьох наших гостей це стає відкриттям. Вони приїжджають із певними уявленнями про Крим, які часто сформовані російською пропагандою, але поступово відкривають для себе зовсім іншу історію — не імперську, а багатокультурну й значно складнішу. Саме тому Крим став для нас не лише темою розмови про окупацію, а й способом знайти спільну мову з людьми, що мають власний досвід колоніалізму.

Це звучить сюрреалістично, але нам також допоміг Дональд Трамп. Після тієї сумнозвісної розмови в Білому домі весь світ, і країни Глобального Півдня зокрема, побачив, що Україна — не маріонетка Сполучених Штатів. Насправді саме до США ставлення [в країнах Глобального Півдня] здебільшого негативне. Але багато країн самі розвивають співпрацю з Європою. Тому Україні точно не треба відмовлятися від своєї європейської ідентичності. Для нас європейська інтеграція та приєднання до НАТО — абсолютний пріоритет, подобається це комусь чи ні. Але водночас дуже важливо говорити з іншими регіонами світу.

Ми не повинні конкурувати з Росією за країни Глобального Півдня. Для багатьох країн цього регіону сама логіка боротьби за вплив дуже болісна. Вона нагадує їм часи Холодної війни, коли їхні держави ставали полем протистояння великих геополітичних гравців. Такий підхід вони часто сприймають як продовження колоніальної політики.

Найбільша помилка — говорити лише про себе. Якщо активістка з Мексики розповідає про феміцид, якщо представники африканських країн говорять про свої конфлікти чи порушення прав людини, це не менш важливі історії. Лише коли ми готові почути інших, інші починають по-справжньому слухати нас.

Не треба змагатися в тому, в кого страшніша війна. Світ знає, що Україна переживає російську агресію. Але для багатьох країн війна теж є частиною їхньої реальності. В окремих регіонах люди десятиліттями живуть у збройних конфліктах або пережили масові трагедії. Тому спроби вразити когось кількістю жертв чи масштабами руйнувань не працюють. Людей дедалі більше цікавить інше — як Україні вдалося вистояти, як розвиваються нові технології, як живуть люди під постійними обстрілами. Саме ця історія про стійкість сьогодні часто викликає більше запитань, ніж сама війна. Люди щиро хочуть зрозуміти, як це можливо. Саме тут Україна має дуже цінний досвід, яким може ділитися.

Варто шукати теми, які справді об’єднують. Досвід показує, що не кожна тема однаково добре працює в діалозі з країнами Глобального Півдня. Наприклад, коли розмова відразу починається з НАТО чи безпекової політики, це часто лише створює додаткову конфронтацію. Набагато продуктивніше говорити про речі, які мають універсальний вимір. Про діяльність «ПВК Вагнера» в різних країнах, про російський рекрутинг громадян Азії, Африки та Латинської Америки, про сексуальне насильство під час конфліктів, про права людини, журналістику або роль молодого покоління. Наприклад, нещодавно Truth Hounds опублікувала велике дослідження про те, як Росія рекрутує людей в країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Такі теми дозволяють будувати розмову не навколо політичних суперечок, а навколо реальних проблем, з якими стикаються різні суспільства.

Розмова з Глобальним Півднем багато говорить і про нас самих. Ми хочемо, щоб світ сприймав Україну як сучасну демократичну державу, але водночас маємо чесно говорити про власні проблеми. Расизм, ксенофобія чи упередження не можна просто пояснити російською пропагандою, хоча вона й активно підживлює ці настрої. Якщо ми хочемо бути відкритими до світу, нам потрібно більше знати про інші культури, більше спілкуватися з людьми з різних країн і поступово вчитися дивитися на світ ширше, ніж через власний досвід.

Довіра не вимірюється бюджетами. Мені здається, що саме в цьому полягає головний урок останніх років. Ми не можемо будувати відносини з країнами Глобального Півдня так, ніби вони є лише аудиторією для наших меседжів. Партнерство починається тоді, коли ми визнаємо суб’єктність співрозмовника. Це означає бути готовими вислухати навіть ті думки, з якими ми не погоджуємося, пояснювати власну позицію без зверхності й не очікувати, що довіра виникне миттєво. Ресурсів у нас значно менше, ніж у Росії, і навряд чи це колись зміниться. Але довіра народжується з поваги, відкритості й готовності вести чесний діалог.